І тут я подумав про одну обставину, яка не спала мені на думку раніше. Якщо я звільню Віннету, то він, імовірно, тут же кинеться тікати. Але це поставить мене у дуже небезпечне становище. Я думав так і сяк, як же цього уникнути. Але нічого не придумав. Просто мусив наважитися, а якщо в’язень кинеться навтьоки, то так само швидко бігти й собі.
Як же я недооцінював тоді Віннету! Я ще надто мало його знав. Коли ми згодом згадували про його звільнення, то він сказав мені, про що подумав тоді. Відчувши мою руку, що схопила його за ногу, він гадав, що це хтось із апачів. Хоча всі, хто був з ним, були полонені, існувала ще можливість, що вслід за ними йшов якийсь розвідник або ж посланець, про якого вони не знали і який мав би передати їм якусь вістку від основного війська. Віннету відразу ж збагнув, що зараз його звільнять, і тільки й чекав на рятівного ножа. Але водночас він вирішив залишатися після цього у тому ж положенні, що й раніше, бо не збирався втікати без свого батька, та й не хотів ставити під загрозу свого визволителя.
Спершу я перерізав обидва нижні ремені. Але до верхнього зі свого лежачого положення я не міг дотягнутися. Ба навіть якби й зміг, то діяти слід було обережно, щоб не поранити руки Віннету. Тож потрібно було підвестися. Але так мене міг зауважити вартовий. Аби відвернути його увагу, я й приніс пісок. Хоча краще було б, ясна річ, мати невеличкі камінці. Тож я запхнув руку в кишеню, витягнув пісок і сипонув трохи на кущ. Почулося шурхотіння. Червоношкірий озирнувся й подивився на підозріле місце. Але незабаром знову заспокоївся. Коли я повторив, він уже занепокоївся. Можливо, що у кущах зачаїлися отруйні змії. Тому він устав зі свого місця, підійшов до куща й уважно його обдивився, повернувшись до нас спиною. Я миттю підскочив і перерізав ремінь, а заодно захопив трохи волосся Віннету, заплетеного у косу, що важко опускалася на його спину. Я вхопив лівою рукою одне пасмо, відтяв його і знову опустився на землю.
На мою радість, Віннету навіть не поворухнувся. Він залишився стояти на місці у тій самій позі, що й доти. Я намотав пасмо волосся на палець і засунув цей своєрідний перстень у кишеню. Потім я переповз до Інчу Чуни і також дослідив його пута. Він був прив’язаний до дерева так само, як і Віннету, і так само стояв непорушно, коли відчув доторк моєї долоні. Як і попереднього разу, я спершу перерізав пута на ногах. А потім знову відвернув увагу охоронця та й звільнив від пут руки вождя. Він був таким же обережним, як і його син, і навіть не ворухнувся.
Тут мені спало на думку, що краще не залишати на землі обрізки ремінців. Кайова не мусять здогадатися, як саме визволилися апачі. А якщо вони знайдуть розрізані ремені, то зможуть запідозрити нас. Тож я забрав спершу ремені Інчу Чуни, а потім переповз знову до Віннету, щоб і там зробити те саме. Я заховав докази своєї присутності і вирушив у зворотну путь.
Слід було поспішати. Коли обоє вождів зникнуть, варта відразу ж вдарить на сполох, і тоді мені не варто бути поблизу. Тому я спершу заповз якомога глибше в кущі, де вже зміг підвестися на ноги. Тут я похапцем закопав обрізки ремінців, вивернув кишені і висипав пісок. А потім, уже швидшим кроком, повернувся до табору. Аж поблизу своїх я знову опустився на коліна і лікті, щоби завершити свою виправу непомітно.
Троє моїх товаришів дуже хвилювалися за мене. Коли я знову вже лежав поміж ними, Сем прошепотів мені:
— Ми вже злякалися, сер! Ви знаєте, скільки вас не було? Понад дві години.
— Це правда. Добрячих півгодини я йшов туди і ще півгодини назад, — відповів я.
— Чому ви були так довго?
— Аби напевно довідатися, чи вождь спить.
— І як ви в цьому переконалися?
— Я дивився на нього, а коли він довший час не ворушився, то я був певний — він спить.
— Чудово! Ви чули про це, Діку і Вілле? Щоби довідатися, чи спить вождь, він годину витріщався на нього. Качка б мене копнула! Він назавжди залишиться ґрінгорном, невиправним ґрінгорном! У вас що, немає лою в голові, сер? Ви не змогли придумати жодного кращого способу? Ви ж бачили дорогою достатньо шматочків дерева чи кори? Хіба не так?