Тож можна собі уявити, яким жорстоким було покарання для охоронця, в якого забрали його ліки. Він не сказав на це ні слова — ні вибачення, ні спротиву, а просто взяв свою зброю і зник у лісі. Для свого племені він відтоді був мертвий, і його могли б прийняти назад тільки за вищеописаних обставин.
Лють вождя була скерована не лише на вартового, але й на мене. Він підійшов до мене і закричав:
— Ти ж хотів забрати собі цих двох псів. Тепер біжи за ними і злови їх!
Я збирався було повернутися до нього спиною і не відповідати йому, але в цю мить він схопив мене за лікоть.
— Ти що не чув наказу Танґуа? Ти повинен переслідувати їх!
Я скинув його руку зі своєї.
— Наказу? Ти маєш право мені наказувати?
— Так, Танґуа керує цим табором, тож всі ви маєте мене слухатися!
Тоді я витягнув із кишені бляшану банку і з погрозою вимовив:
— Дати тобі належну відповідь, аби ти разом із усіма своїми воїнами злетів у повітря? Ще одне криве слово, і я вилікую всіх вас цими ліками!
Мені було цікаво, чи моя гра матиме належний ефект. Але так, вона подіяла, ще й як! Танґуа миттю відбіг назад і заверещав:
— Уфф! Уфф! Тримай ці ліки при собі, ти, пес, як усі апачі!
Це була образа, на яку я за інших обставин відреагував би належно, але тоді слід було зважати на його лють і на кількісну перевагу його людей. Тож ми, білі, повернулися на свої місця, обговорюючи те, що трапилося, але правильного тлумачення так ніхто і не запропонував. Я не сказав нічого навіть Семові, Діку і Віллу. Мені було приємно тримати в руках пояснення загадкової події, допоки вони так напружено і марно його шукали. А пасмо волосся Віннету я возив за собою у всі свої подорожі. Воно є в мене й досі.
Ніж-блискавка
Поведінка кайова змушувала нас непокоїтися за свою безпеку. Тому перед тим, як вкластися спати, ми вирішили виставити вартових, які мінялися погодинно аж до ранку. Червоношкірі зауважили це, образилися і стали поводитися ще нахабніше.
Коли зійшло сонце, наш вартовий розбудив нас. Ми побачили, що кайова знову взялися шукати, де апачі заховали коней, а також сліди втікачів, яких вони вночі не могли знайти. Врешті вони натрапили на слід, який привів їх до місця, де стояли коні. Інчу Чуна і Віннету разом із вартовим тих коней поїхали вперед, але решту своїх коней залишили на місці. Коли це стало відомо, Танґуа аж позеленів від злості, бо усвідомив, якої шкоди йому доведеться зазнати через те, що коней апачів не було знайдено раніше. Але Сем Гоукенс зі своїм традиційно хитрим виразом обличчя запитав мене:
— Можливо, ви маєте припущення щодо того, чому Інчу Чуна і Віннету залишили решту коней?
— Так, про це не складно здогадатися.
— Ого! Такий ґрінгорн, як ви, не може бути настільки самовпевненим і думати, що випадково знайшов правильну відповідь. Для цього потрібно мати досвід.
— Але я маю.
— Ви? Досвід? Хотів би знати, звідки! Може, ви мені розкажете?
— Чом би й ні? Мій досвід походить із книжок.
— Знову ваші книги! Можливо, раз вам пощастило вичитати із них щось корисне, і воно знадобилося тут, але через це не можна відразу думати, що ви всі розуми поїли. Я миттю доведу, що ви не знаєте нічого, зовсім нічого. Отож, чому обидва втікачі узяли зі собою тільки своїх коней, а коней полонених залишили?
— Заради цих же полонених.
— Справді? Навіщо?
— Бо цим людям ще знадобляться їхні коні.
— Ви справді так думаєте? Навіщо полоненим коні?
Я не ображався на нього за такі питання. Це було в його стилі. Тому й грав із ним у цю гру.
— Тут є дві можливості, — відповів я. — Або Віннету та Інчу Чуна незабаром повернуться з відповідною кількістю апачів. Тоді навіщо ганяти коней туди-сюди? Або ж кайова не чекатимуть повернення апачів і підуть звідси. Тоді полоненим буде легше, бо вони зможуть їхати верхи. Таким чином переїзд буде легшим, і залишається надія, що полонених звільнять дорогою до сіл кайова. А якщо в них не буде коней, то їх доведеться гнати пішки, і тоді кайова можуть вирішити, що це занадто складно і довго, тому повбивають полонених на місці.
— Гм! Це звучить не так уже й по-дурному, як можна було сподіватися, судячи з вашого виразу обличчя. Але ви забули про третю можливість. А саме — кайова вб’ють полонених, навіть попри те, що їхні коні тут.
— Ні, це неможливо.
— Ні? Чому ви вважаєте неможливим те, що Сем Гоукенс вважає можливим?