— Бо цей Сем Гоукенс, здається, забув, що я тут.
— А ви дійсно тут? Це правда? Ви вважаєте свою високошановну присутність чимось надзвичайним або всесвітньо важливим?
— Ні. Я просто хотів сказати, що, поки я тут і можу рухати ногами та руками, ніхто не вбиватиме полонених.
— Не вбиватиме? Яка ж ви важлива персона! Качка б мене копнула! У кайова є двісті воїнів, а ви, один-єдиний чоловік, а до того ж ґрінгорн, збираєтеся завадити їм!
— Я сподіваюся, що буду не один.
— Не один? А на кого ще покладаєтеся?
— На вас, Семе, на Діка Стоуна і на Вілла Паркера. Я дуже сподіваюся, що всі ви також будете чинити опір такому масовому вбивству.
— Он як! Тож ви нам довіряєте! Я дуже вдячний вам за це, бо мати довіру такої людини — це для нас справді дуже важливо. Я дуже це ціную, качка б мене копнула!
— Семе, я говорю серйозно і не маю наміру іронізувати. Коли йдеться про стільки людських життів, тут не до жартів!
І він іронічно глянув на мене своїми крихітними очима.
— Он як! Ви справді серйозно? Тоді мені слід поводитися цілком інакше. Але як ви собі все це уявляєте, сер? Ми не можемо сподіватися ні на кого більше. Тож лише четверо нас повинні будуть протистояти двомстам індіанцям кайова. Ви надієтеся, що добре закінчиться для нас?
— Я не думаю про кінець. Я просто не можу допустити, щоб у моїй присутності відбувалося таке масове убивство.
— Але воно однаково трапиться, лише з тією різницею, що і вас знищать. Чи ви збираєтеся покладатися на своє ім’я Вбивча Рука? Ви плануєте покласти двісті червоношкірих воїнів своїми кулаками?
— Дурниці! Це не я придумав собі таке ім’я і добре усвідомлюю, що ми вчотирьох не можемо виступати проти двохсот. Але чи обов’язково мусить бути мова про насильство? Існує ще хитрість або й щось дієвіше.
— Он як. А про це ви також читали?
— Так.
— Правильно. Завдяки цьому ви стали страшенно розумним. Я би дуже хотів подивитися, як ви обдурюєте когось, намагаючись виглядати переконливо. Мушу сказати, що й з усією вашою хитрістю тут ви нічого не вдієте. Червоношкірі робитимуть усе, що захочуть, і не зважатимуть, якими будуть у той час наші обличчя — загрозливі чи хитрі.
— Гаразд, — сказав я. — Я бачу, що на вас я не можу покладатися, тож, коли виникне потреба, я діятиму сам.
— Заради Бога, не робіть ніяких дурниць, сер! — квапливо сказав Сем. — Ви нічого не повинні робити самостійно, а в усьому слухатися нас. Я не сказав, що не буду протистояти апачам, якщо виникне така потреба, але не в моєму стилі битися головою об стіну. Стіни зазвичай твердіші за голови.
— А я теж не мав на увазі, що збираюся робити неможливе. Зараз ми не знаємо, які у кайова плани на полонених, тож не мусимо завчасу тривожитися. Але якщо згодом нас змусять до дії, то якийсь вихід знайдеться.
Сем Гоукенс замислено подивився поперед себе.
— Можливо, але на це обережний чоловік не буде покладатися. Те, що знайдеться, завжди непевне. У нас є цілком конкретне питання, і воно звучить так: що робити, якщо вбиватимуть апачів?
— Ми цього не дозволимо, — наголосив я.
— Це нічого не означає. Що таке «не дозволити»? Висловлюйтеся точніше!
— Ми будемо протестувати.
— Це беззмістовно.
— Тоді я змушу вождя підкоритися моїй волі.
— Як?
— Якщо не буде іншого виходу, то я нападу на нього і приставлю йому ніж до грудей.
— І вб’єте його?
— Якщо він мене не послухається, то так.
— Чорт забирай, та ви відважний чоловік. Хто би міг подумати! — злякано вигукнув Сем.
— Я запевняю вас, що так і зроблю!
— Це… це… — він глибоко вдихнув. Його обличчя, спершу злякане, а потім стурбоване, поволі міняло вираз, і врешті він витиснув із себе: — Ця думка не така вже й погана! Бо приставити Танґуа ножа до грудей — це в нашій ситуації чи не єдиний спосіб примусити його слухатися. Це таки правда, що ґрінгорнові іноді можуть спадати на думку цілком непогані речі. Тож запам’ятаймо собі це.
Він збирався говорити далі, але тут підійшов Бенкрофт і змусив мене повернутися до роботи. Головний інженер мав рацію. Не можна було марнувати жодної години і спробувати завершити свої виміри ще до того, як Інчу Чуна та Віннету повернуться зі своїми воїнами.
До обіду ми напружено працювали. Потім до мене підійшов Сем Гоукенс і сказав:
— Я, на жаль, мушу потурбувати вас, бо кайова, здається, збираються щось робити зі своїми полоненими.
— Щось? Це дуже невизначено. Ви не знаєте, що саме?