— Можу висловити припущення. Качка б мене копнула. Вони хочуть висадити їх помирати на пáлі.
— Коли? Згодом чи вже незабаром?
— Звичайно, що незабаром. Інакше я не прийшов би до вас зараз. Вони зайняті приготуваннями, з яких я можу зробити висновок, що вже незабаром апачів уб’ють.
— А де вождь?
— Зі своїми воїнами.
— Тоді треба виманити його. Ви зможете це зробити, Сем?
— Так. Але як?
Я уважно подивився на табір. Кайова зсунулися з того місця, де стояли напередодні. Вони пішли вслід за нашими вимірюваннями і розташувалися на межі невеличкого ліска у прерії. Раттлєр зі своїми людьми був разом із індіанцями, а Сем Гоукенс тинявся поблизу, щоби спостерігати, тоді як Дік Стоун і Паркер сиділи біля нас. Поміж червоношкірими і місцем, на якому я стояв у той момент, був чагарник, придатний для реалізації мого плану. Бо за кущами кайова не побачать, що у нас відбувається. Тому я запропонував Семові:
— Просто скажіть йому, ніби я хочу дещо йому сказати, але не можу відірватися від роботи, тоді він прийде.
— Я сподіваюся. Але якщо він візьме зі собою ще когось?
— До них візьметеся ви зі Стоуном і Паркером. А я візьму на себе вождя. Приготуйте ремені, щоби зв’язати їх! Усе треба зробити швидко, але якомога тихіше.
— Гаразд. Я не знаю, чи те, що ви збираєтеся зробити, — правильно. Але оскільки мені не спадає на гадку нічого кращого, то нехай буде по-вашому. Ризикнемо життям. Але оскільки я ще не маю бажання помирати, то сподіваюся, що ми вискочимо звідти з одним, максимум двома синцями. Качка б мене копнула!
Він засміявся своїм характерним смішком і пішов геть. Хоча мої колеги працювали неподалік, вони не могли чути нашої розмови. Я не вважав за потрібне повідомляти їх про свої наміри, бо був переконаний, що вони завадять мені виконати задумане. Їхнє життя було для них важливішим, ніж життя полонених апачів.
Я добре усвідомлював, наскільки небезпечні мої наміри. Хіба міг я втягувати у це Діка Стоуна і Вілла Паркера, не попередивши їх? Ні. Тож я запитав, чи дають вони згоду, і відповідь була такою, на яку я й сподівався.
— Ну, звичайно ж, сер! — вигукнув Дік Стоун. — Невже ви вважаєте нас негідниками, які залишать у біді друзів? Те, що ви задумали, — це завдання для справжніх вестменів, і ми радо візьмемо у цьому участь. Правда ж, Вілле?
— Так, — кивнув Паркер. — Хотів би я побачити, чи впораємося ми вчотирьох із двомастами індіанцями. Мені вже радісно від думки про те, як вони прийдуть сюди і будуть бурчати, але нічого не зможуть нам зробити!
Я працював собі далі й не озирався, аж поки Стоун не крикнув через деякий час:
— Закінчуйте, сер! Вони йдуть.
Я озирнувся. Сем ішов із Танґуа. Але, на жаль, з ним були ще троє червоношкірих.
— Кожному по одному, — сказав я. — Я беру на себе вождя. Але хапайте їх за шию, щоби вони не могли кричати. І зачекайте, поки я почну. Але не раніше!
І я пішов назустріч Танґуа, який дуже повільно наближався. Ми зустрілися у такому місці, з якого нас не могли бачити інші кайова, бо нас заступали кущі. Вождь був незадоволений і накричав на мене:
— Блідолиций, якого називають Вбивча Рука, покликав до себе Танґуа. Ти забув, що це я тут вождь?
— Ні.
— Це ти мав прийти до мене, а не я до тебе. Але я пробачаю тобі цю помилку, бо ти тільки недавно приїхав до нашої країни і ще не вмієш поводитися з вождями. Що ти хотів сказати? Говори коротко, бо у вождя немає часу!
— А щó такого важливого ти маєш зробити?
— Ми хочемо, щоб пси апачі трохи повили.
— Коли?
— Зараз.
— Чому так швидко? Я думав, ви заберете полонених до своїх вігвамів, аби посадити їх на пáлі вже там, на очах ваших скво і дітей.
— Так ми і хотіли. Але вони заважатимуть нам вести війну, яку ми зараз почали. Тому вони помруть сьогодні.
— Я дуже прошу тебе не робити цього!
— Ти не маєш права ні про що мене просити! — обірвав він мене.
— А ти не хотів би говорити зі мною так само ввічливо, як я з тобою? — спокійно запитав я. — Я ж лише попросив тебе. Якби я, наприклад, збирався тобі наказувати, то ти міг би дозволити собі відповісти мені нахабно.
— Танґуа не хоче нічого чути. Ні наказів, ні прохань. Він не змінить свого рішення через якогось блідолицього.
— Можливо, все-таки змінить? Хіба у вас є право вбивати полонених? Я не потребую твоєї відповіді, бо знаю її наперед і не збираюся сваритися з тобою через це. Але є різниця: чи швидко вбити людину, чи довго мучити її перед смертю. Ми не можемо згодитися, щоби таке діялося у нашій присутності.