Почувши мої слова, він витягнувся і зневажливо відповів:
— Не можете згодитися? За кого ти мене маєш? Проти Танґуа ти — як кріт, що намагається битися з ведмедем ґрізлі. Полонені — це наша власність, і вождь робитиме з ними все, що забажає.
— Вони потрапили у ваші руки тільки завдяки нашій допомозі: тому ми маємо на них таке саме право, як і ви. Ми хочемо залишити їх живими.
— Можеш хотіти собі далі. А Танґуа сміється з твоїх слів!
Він сплюнув переді мною і хотів було відвернутися. І тут я застосував свій кулак, аби збити його з ніг. Але у нього виявився міцний череп: він не цілком знепритомнів і намагався піднятися. Тому мені довелося нахилитися над ним, аби вдарити його вдруге, тож через це я на мить втратив контроль над ситуацією. А коли знову випростався, то побачив, як Сем Гоукенс тримає за горло одного червоношкірого, а Стоун і Паркер — другого. Третій із гучними криками тікав геть. Я поспішив на допомогу Семові. А поки ми зв’язували його індіанця, то Стоун і Паркер упоралися зі своїм.
— Це було не надто розумно з вашого боку, — сказав я. — Чому ви дали втекти третьому?
— Бо ми зі Стоуном кинулися на того самого, — відповів Паркер. — І через це втратили дві секунди, протягом яких той устиг утекти.
— Не страшно, — втішив їх Сем Гоукенс. — Це призведе лише до того, що великі танці почнуться трохи раніше. Ми не будемо сушити собі цим голову. Через дві-три хвилини червоношкірі прибіжать сюди. Треба подбати про те, щоби між нами і ними було вільне місце!
Ми швидко зв’язали Танґуа. Землеміри з жахом спостерігали за нашими діями. А головний інженер прибіг до нас і перелякано закричав:
— Щó ви таке робите! Щó вам зробили індіанці? Вони повбивають нас усіх!
— Так воно і буде, сер, якщо ви не підтримаєте нас, — сказав Сем. — Кличте своїх людей і ставайте разом із нами! Ми захистимо вас.
— Ви захистите нас? Але ж це…
— Мовчіть! — перебив його Сем. — Ми знаємо, чого хочемо. Тримайтеся нас, бо інакше вам кінець. Ну-бо, бігом!
Ми схопили трьох зв’язаних індіанців і поволокли їх у відкриту прерію, де й поклали у траву. Бенкрофт із трьома землемірами пішов за нами. Ми вибрали це місце, щоб почуватися безпечніше на відкритій території, а не в лісі, де за деревами нічого не було видно.
— Хто говоритиме з індіанцями, коли вони прийдуть, я? — запитав я.
— Ні, сер, — вирішив Сем. — Це буду робити я, бо ви ще не знаєте індіансько-англійської говірки. Але допоможіть мені у відповідний момент, коли треба буде вдати, ніби ви збираєтеся зарізати вождя!
Щойно він сказав це, як ми почули крики кайова, а через якусь мить вони з’явилися з-за кущів, ніби з-за завіси. Вони перестрибнули кущі і прибігли до нас. Але оскільки бігли один поперед одного, то це виглядало не як організована група, а радше як вервиця поодиноких бігунів. Ми втішилися з цього, бо так їх легше зупинити.
Сем Гоукенс обома руками дав їм знак зупинитися. Я чув, як він кричав їм щось, але не зрозумів, що саме. Це не відразу дало ефект, але після того, як він ще раз повторив свій крик, передні кайова зупинилися, а за ними — ті, що прибігли слідом. Він говорив із ними і час від часу показував на нас. Тоді я звелів Стоуну і Паркеру тримати вождя і загрозливо наставив ножа проти нього. Кайова закричали від жаху.
Сем знову заговорив до них. Потім із натовпу виступив один індіанець, мабуть, другий вождь, і підійшов до нас маленькими обережними кроками. Показуючи на трьох полонених, Сем сказав сповненим поваги голосом:
— Тепер ти бачиш, що я казав правду, ми захопили їх.
Другий вождь стояв із перекривленим обличчям і роздивлявся усіх трьох.
— Обоє зв’язаних воїнів ще живі, але вождь, здається, уже мертвий! — сказав він.
— Він живий. Просто кулак Вбивчої Руки кинув його на землю. І свідомість покинула його. Але незабаром вона повернеться. Зачекай трохи! Коли вождь отямиться і знову зможе говорити, ми будемо радитися з вами. Але якщо хоч хтось із червоношкірих надумає підняти на нас зброю, ніж Убивчої Руки влучить у саме серце Танґуа!
Заарканення бізона. Дакота, прибл. 1887–1892 роки. Фото Джона Ґребла. Бібліотека Конгресу США.
— Як ви можете так чинити з нами, ми ж друзі!
— Друзі? Ви самі в це не вірите?
— Віримо! Хіба ми з вами не курили люльку миру?
— Так, але ми не можемо довіряти цьому миру.
— Чому?
— Хіба звичай кайова велить ображати своїх друзів та братів?
— Ні.
— А ваш вождь образив Убивчу Руку, тому ми не можемо більше вважати вас братами. Але ось він починає приходити до тями!