Танґуа, якого Стоун і Паркер знову поклали на траву, справді поворухнувся. Незабаром він розплющив очі й обдивився нас усіх по черзі, ніби намагаючись поволі відтворити у пам’яті останні події.
— Уфф! Уфф! — крикнув він. — Вбивча Рука побив Танґуа. А хто його зв’язав?
— Я, — зголосився я.
— Вождь наказує розв’язати його!
— Ти не послухав мого прохання, тож я не буду слухати твоїх наказів!
Його очі люто втупилися у мене.
— Мовчи, юначе! Бо Танґуа зітре тебе в порошок! — просичав він.
— Мовчання було б кориснішим для тебе, ніж для мене. Ти образив мене, тому я вдарив тебе. Вбивча Рука не дасть безкарно обзивати себе кротом і білим псом. Якщо ти не будеш поводитися ввічливо, буде ще гірше.
— Танґуа вимагає звільнити його! Якщо ти не послухаєшся, мої воїни зітруть тебе з лиця землі!
— Не сміши мене! Ти загинеш першим, і послухай, що я тобі скажу: он там стоять твої люди. Якщо хоча б один із них поворухне ногою без дозволу, цей ніж опиниться у тебе глибоко в серці. Чуєш!
І я притулив лезо ножа до його грудей. Він повинен був усвідомити, що він у нас у полоні і що я виконаю свою погрозу. Зависла пауза, під час якої він дірявив нас лютим поглядом. А потім зробив над собою зусилля і сказав уже значно спокійніше:
— Щó ти хочеш від Танґуа?
— Нічого, крім того, про що я тебе вже просив. Апачі не повинні загинути на пáлях.
— Ти вимагаєш взагалі не вбивати їх?
— Згодом ви можете робити з ними все, що захочете. Але поки ми з вами, вони мають залишитися неушкодженими!
Він знову помовчав якусь мить. Попри фарби війни, на його обличчі можна було побачити різноманітні емоції: лють, ненависть, зловтіху. Я планував, що наша з ним розмова триватиме довше, тож неабияк здивувався, коли він раптом погодився без подальших суперечок.
— Нехай буде так, як ти хочеш. Танґуа зробить навіть більше, ніж ти просиш, якщо ти пристанеш на його пропозицію.
— Що це за пропозиція?
— Але перед тим ти повинен запевнити мене, що я не мушу боятися твого ножа. Ти не зробиш мені нічого поганого, бо коли не дотримаєш свого слова і вб’єш мене, то мої воїни миттєво розірвуть тебе на шматки. Якими б хоробрими ви не були, двохсот воїнів вам не перемогти. Отже, Танґуа сміється з твоєї погрози вбити його. Він міг би сказати, що не виконає твого прохання, і ти все одно нічого не зміг би зробити. Але пси апачів не помруть на пáлях. Танґуа навіть обіцяє тобі взагалі не вбивати їх, якщо ти пообіцяєш битися за них не на життя, а на смерть.
— З ким?
— З одним із наших воїнів, якого вибере вождь.
— Якою зброєю?
— Тільки ножем. Якщо він тебе вб’є, то апачі помруть разом із тобою. Якщо ти переможеш його, то вони залишаться живими.
— І будуть вільні?
— Так.
Я здогадувався, що у нього є якийсь хитрий план. Можливо, він вважав мене найнебезпечнішим із присутніх тут білих і хотів позбутися: бо було ясно, що його вибір упаде на майстра бійки з ножем. Але, попри це, я не вагався ні секунди.
— Згоден, — сказав я. — Ми обговоримо умови і викуримо люльку клятви за це. І тоді почнеться бій.
— Щó ви собі думаєте! — крикнув тоді Сем Гоукенс. — Я не можу дозволити, щоби ви погодилися на таку дурницю, сер!
— Це не дурниця, любий Семе.
— Найбільша з можливих! У справедливому і чесному бою обоє суперників повинні мати однакові шанси. Але тут це не так.
— Так.
— Ні, зовсім не так. Ви вже хоча б раз у житті билися з ножем не на життя, а на смерть?
— Ні.
— Ось, будь ласка! Вам призначать суперником майстра цієї справи. А подумайте, якими несправедливими є умови — якщо ви загинете, то загинуть і апачі, а якщо загине він, то більше нічого не трапиться!
— Але апачі отримають життя і свободу.
— Ви справді в це вірите?
— Так, бо ми викуримо за це люльку, що вважається клятвою.
— Нехай чорт довіряє клятві, за якою стоять сотні підступних планів! Але навіть якщо це все задумано чесно, то ви, як ґрінгорн…
— Заспокойтеся зі своїм ґрінгорном, любий Семе! — перебив я його. — Ви вже не раз переконалися, що цей ґрінгорн знає, що робить.
Але, попри мою затятість, він ще довго намагався відмовити мене від цієї ідеї. Дік Стоун і Вілл Паркер також були проти двобою. Проте я твердо наполягав на своєму, і Сем урешті здався.
— Ну, як хочете. Бийтеся своєю дурною головою об десять чи відразу двадцять стін, я не можу нічого вдіяти! Але буду особисто стежити, щоби під час бою все було чесно, і біда томý, хто захоче обдурити мене! Я застрелю його з моєї Лідді, і тіло його розлетиться на тисячі шматочків, качка б мене копнула!