Ми стояли так близько один від одного, що досить було лише трохи нахилитися, аби дістати суперника ножем. Він втупився мені в очі. Його права рука звисала донизу, а лезо ножа стирчало догори між пальцями. Це означало, що він справді битиме знизу, бо той, хто хотів би вдарити зверху, тримав би ножа зовсім інакше.
Отже, я знав напрямок його удару. Тепер найважливішим був час. Я чекав, коли в його зіницях з’явиться ледь помітне поблискування, яке завжди передує миттєвому рішенню. Я опустив очі, щоби додати певності суперникові, але продовжував уважно спостерігати за ним крізь вії.
— Давай, ти, білий боягузе! — заохотив він мене.
— Не мели язиком, а дій, ти, червоношкірий недоростку!
Після такої обрáзи треба було або відповідати щось дуже люте, або нападати. Трапилося друге. Різке розширення зіниці попередило мене про це, і наступної миті він різко викинув праву руку з ножем догори, щоби розпороти мені живіт. Якби я очікував удару зверху, то це була б остання мить мого життя. Але тепер я легко зміг захиститися, миттєво шпорнув ножем уперед і розсік його руку.
— Паршивий пес! — заверещав він, відсмикнувши руку, і від страху та болю випустив ніж.
— Не говори, а бийся! — сказав я і ще більше витягнув руку з ножем уперед. Лезо увійшло йому в саме серце, і я миттю витягнув ножа назад. Удар був удалим, бо з рани завтовшки з палець бризнув яскраво-червоний струмінь крові. Велетень захитався, хотів було закричати, але видав хіба ледь чутний зойк і впав додолу.
Індіанці розлючено завили. Тільки один з них мовчав, і це був Танґуа. Він підійшов до мого суперника, нахилився до нього, обмацав рану, знову випростався і подивився на мене поглядом, який я ще довго не міг забути. Це була суміш жаху, люті, страху і захоплення. Після цього він хотів було мовчки піти геть. Але я зупинив його.
— Ти бачиш, що я стою на своєму місці? А Ніж-Блискавка вже ні, тепер він лежить за межами поля бою. Хто з нас переміг?
— Ти! — розлючено крикнув він і пішов геть. Але не встиг він зробити й п’яти-шести кроків, як повернувся назад і прошепотів мені: — Ти — білий син злого духа. Наш чаклун забере в тебе силу. І тоді ти віддаси нам своє життя!
— Твій чаклун може робити все, що схоче, але я очікую, що ти дотримаєш свого слова!
— Якого слова? — запитав він зверхньо.
— Обіцянку не вбивати апачів.
— Ми не будемо їх убивати. Танґуа так сказав, і Танґуа виконає свою обіцянку.
— І вони будуть вільні?
— Так, вони знову можуть бути вільні. Вожді кайова завжди виконують обіцянки.
— Тож тепер я разом зі своїми друзями розв’яжу апачів.
— Я сам це зроблю, коли настане час.
— Час настав. Він настав, бо я переміг.
— Мовчи! Хіба ми домовлялися з тобою про час?
— Конкретно ні, але це ж само собою зрозуміло, що…
— Мовчи! — знову крикнув він. — Момент, коли звільнити полонених, обере Танґуа. Ми не будемо вбивати апачів. Але ми не винні, якщо вони помруть від того, що не отримають їжі та води. Вождь кайова не винен, що полонені помруть від голоду і спраги раніше, ніж він звільнить їх.
— Брехун! — крикнув я йому в очі.
— Скажи ще хоч слово, ти, пес, і я…
Він зупинився посередині свого прокляття і нажахано подивився мені в обличчя: мабуть, йому не сподобався вираз моїх очей. А я продовжив своє речення:
— Я приб’ю тебе своїм кулаком, ти, найпідліший з брехунів!
Він миттю відступив на кілька кроків, витягнув ножа і сказав:
— Ти зі своїми кулаками тримайся подалі від Танґуа! Якщо ти насмілишся підійти ближче, я заколю тебе цим ножем.
— Ніж-Блискавка теж так хотів, але он він лежить на землі. З тобою буде те саме. Я поговорю зі своїми білими братами, і ми вирішимо, щó буде з апачами. Але якщо з їхньої голови впаде хоча б волосина, то тобі і всім твоїм воїнам кінець. Ти знаєш, що ми можемо миттю підірвати вас усіх.
Після цих слів я вийшов із вісімки і попрямував до Сема. За виттям індіанців Сем не міг почути, про що ми з Танґуа говорили. Він підійшов до мене, міцно обійняв і радісно промовив:
— Ходіть-но сюди, мій друже! Я кажу це, бо ви повернулися з царства смерті, куди впевнено крокували. Юначе, чоловіче, друже і ґрінгорне, що ж ви за людина! Ніколи не бачив бізона і відразу ж застрелив двох найсильніших у стаді. Вперше побачив мустангів і відразу ж упіймав мені мою нову Мері. А після першого погляду на ґрізлі зарізав його ножем так, ніби почистив коропа. А тепер він стає супроти найвідомішого червоношкірого майстра ножових боїв і влучає тому в самісіньке серце, а сам не має навіть подряпини! Діку, Вілле, ходіть-но сюди і подивіться на цього німецького землеміра! Щó нам з ним робити?