Він говорив швидко, але так і не встиг закінчити речення, бо трапилося щось жахливе — моторошний бойовий клич прозвучав і біля нас. І хоч ми були у відкритій прерії, але в той момент опинилися посеред кущів, за якими і сховалися апачі, непомітно підкравшись до нас. Тепер ми були оточені. Вони з усіх боків насувалися на нас. Кайова стріляли в них, іноді влучали, але це було марно.
— Не вбивайте апачів! — крикнув я Семові, Діку і Віллу, і відразу ж біля нас спалахнув бій.
Ми вчотирьох не брали у ньому участі. Але головний інженер і троє землемірів оборонялися, і їх убили. Це було жахливо.
Поки я спостерігав за цим страшним видовищем, на нас ззаду напали і розділили. Ми намагалися крикнути цим людям, що ми їхні друзі, але нас не слухали. Вони кидалися на нас зі своїми ножами і томагавками, тож нам довелося оборонятися, хоч ми й не збиралися цього робити. Ми вбили кількох із них. Тоді вони відчули до нас повагу і дали нам спокій.
Я скористався моментом, аби озирнутися. Біля кожного кайова було по кілька апачів. Сем також зауважив це і гукнув:
— Тікаймо! За нами кущі!
Мисливець показав на місце, де ми вже ховалися раніше, і кинувся туди. Дік Стоун і Вілл Паркер побігли за ним. Я повагався кілька секунд і ще раз озирнувся на решту землемірів. Вони були білими, тож я хотів би допомогти їм. Але було вже пізно. Тому я теж рвонув до кущів. Але не встиг я добігти до них, як побачив Інчу Чуну.
Він був із тим загоном апачів, які мали напасти на табір і визволити полонених. Виконавши це завдання, обоє вождів примчали сюди, до більшого загону, щоби подивитися, як усе відбувається тут. Інчу Чуна випередив сина. Коли ж вождь апачів завертав за кущі, то побачив мене.
— Ти крав у нас землю! — крикнув він мені й кинувся на мене зі своєю срібною гвинтівкою. Я намагався криками пояснити, що я не його ворог. Але він нічого не слухав і лише бив мене з подвоєною люттю. Тож у мене не залишалося вибору — аби уникнути поранення, довелося завдати йому болю у відповідь. Наступної миті я відкинув свій карабін, яким досі відбивався від його ударів, схопив його за шию і стукнув кулаком у скроню. Він упав у траву. І тут за мною почувся радісний крик:
— Це Інчу Чуна, вождь апачів! Танґуа повинен мати його скальп!
Я озирнувся і побачив кайова, який чомусь опинився поряд. Він відкинув геть свою зброю, витягнув ножа і кинувся до непритомного вождя. Я вхопив його за руку.
— Забери свої руки! Це я його переміг! Він належить мені!
— Мовчи, блідолиций поганцю! — прошипів він. — Танґуа не буде питати тебе, що йому робити! Вождь мій! Відчепися від мене, бо…
В цю мить він ударив мене ножем і поранив ліву руку. Я ж не хотів його вбивати, тому не витягав ножа з-за пояса. Але потрібно було відтягнути його подалі від Інчу Чуни. Це було важко, тож я стиснув його за горло і знерухомив. А тоді вже нахилився над Інчу Чуною, і на його обличчя впали кілька крапель крові з моєї долоні. Наступної ж миті я почув якийсь звук, озирнувся, і цей рух врятував мені життя: замість сильного удару прикладом по голові я дістав по плечі. Якби цей нападник влучив, то моя голова розлетілася б на друзки. І вдарив мене Віннету.
Як я вже казав, він ішов услід за батьком. З-за кущів він побачив мене схиленим над Інчу Чуною, який лежав нерухомо і на його обличчі була кров. Не роздумуючи, Віннету кинувся на мене з прикладом, але, на щастя, влучив лише по плечу. Потім він відкинув геть зброю, витягнув ножа і знову кинувся на мене.
Моє становище було жахливим. Від удару все моє тіло заніміло, а руку взагалі відняло. Я б радо все пояснив Віннету, але на це не було часу, тож мусив захищатися. Він ударив мене ножем у груди, і цей удар міг влучити мені в саме серце. Але я спромігся лише на те, щоби відхилитися убік, і ніж потрапив у мою ліву нагрудну кишеню, вдарився об бляшану коробку, в якій я носив папери, а потім, сковзнувши, пробив мені підборіддя, досягнувши язика. Віннету знову атакував мене з ножем. Страх смерті подвоїв мої сили. Але я міг скористатися лише однією рукою, а він уже майже лежав на мені. Тож я схопив його так сильно за праву руку, що він від болю випустив ніж. Потім я потягнув його за лівий лікоть через себе, і тепер він змушений був відпустити моє горло, щоби не зламати власної руки, тоді я зігнув ноги і нахилився вперед. Віннету впав на землю. А наступної миті вже я лежав на його спині зверху — так само, як перед тим він лежав на мені.
Головне було не дати йому піднятися, бо він би мене вбив. Одним коліном я притис його ноги, другим — руку, а правою рукою схопив за шию. Він намагався знайти єдиною вільною рукою ніж на землі, але, на щастя, марно. Ми почали боротися. Тільки подумайте — я бився із самим Віннету, якого ще ніколи ніхто не перемагав до мене: його м’язи були залізними, а все тіло — гнучким, немов у змії! Тепер у мене був час на розмову, і кількох слів було б цілком достатньо. Але з мого рота струменем текла кров, а коли я зробив спробу заговорити скаліченим язиком, то зміг видати лише незрозумілі звуки.