Віннету з усієї сили намагався скинути мене зі себе, але я не піддавався. Він почав хрипіти, і хрипів усе сильніше. Щоб він не задихнувся, я на мить послабив руку на його шиї, і він відразу ж підвів голову. Це дало мені можливість виконати задумане — я двічі швидко вдарив його кулаком, і Віннету знепритомнів. Я переміг цього непереможного індіанця. Бо те, що я вже одного разу кинув його на землю, не рахується, адже тоді між нами не відбулося бійки.
Я глибоко вдихнув, намагаючись не заковтнути крові, якої мав повен рот. Тож я широко відкрив його, щоби та кров витекла. З рота лилася цівка завширшки з палець. Я спробував було підвестися, але почув над собою розлючений індіанський вигук і дістав удар по голові. Перед очима все попливло.
Коли я знову отямився, то надворі був уже вечір. Так довго я пролежав без тями. Спершу мені примарилося, що я потрапив у колесо млина. Воно не могло обертатися, бо я йому заважав, а вода стікала по мені, і її сила все більше стискала мене, ніби мала перемолоти. Усе моє тіло боліло, особливо голова і ліве плече.
Поволі я збагнув, що це не було марення, але й не дійсність. Шурхіт долинав не від води. Шуміло у мене в голові від удару, після якого я знепритомнів. А плече боліло не від колеса млина, а від удару прикладом Віннету. Кров усе ще стікала мені в горло. Я міг би захлинутися нею. Почувши це жахливе булькотіння, я отямився і зрозумів, що булькотіло в мені.
— Він поворухнувся! Дякувати Богу, він поворухнувся! — почув я крик Сема.
— Ось він розплющив очі! Він живий, живий! — додав Вілл Паркер.
Я й справді розплющив очі. Але те, що я побачив, не надто мене втішило. Ми були на місці колишнього бою. Довкола горіли приблизно двадцять вогнищ, біля яких сновигали десь п’ятсот апачів. Багато з них були поранені. Неподалік я побачив і чимало трупів. Вони були поділені на дві частини — апачі та кайова. Як я довідався згодом, переможці втратили одинадцять, а переможені — тридцять воїнів. На землі лежали полонені кайова, всі міцно зв’язані. Серед них був і Танґуа. Ніхто не втік.
Неподалік я помітив тіло ще однієї людини, витягнуте в неприродній позі у формі дуги. Так раніше катували людей. Це був Раттлєр. Апачі зумисне зв’язали його так, аби завдати побільше болю. Він жахливо стогнав. Його ж друзі всі були мертві. Їх убили відразу ж, а його самого залишили живим тільки для того, щоб убивати повільно, завдаючи мук, — як убивцю Клекі-Петри.
Мені також зв’язали руки й ноги, як і Стоунові з Паркером, що лежали ліворуч від мене. Праворуч лежав Сем Гоукенс. Його ноги також були зв’язані. Його праву руку прив’язали до спини, а ліву чомусь залишили вільною.
— Дякувати небесам, сер, що ви отямилися! — сказав він і з любов’ю погладив мене по лиці лівою рукою. — Як же трапилося, що вас побили?
Я хотів відповісти, але не зміг, бо рот був повен крові.
— Виплюньте кров! — наказав Сем.
Я так і зробив, але зміг промовити лише кілька слів, які важко було розпізнати, і мій рот знову наповнився кров’ю. Через таку велику втрату крові я був смертельно блідий, тож відповідав короткими словами і так тихо, що Сем ледь зрозумів мене.
— Інчу Чуна бився… Віннету прийшов… ударив ножем, рот…
Усі слова поміж тим потонули в крові: тільки тепер я зауважив, що лежу в калюжі крові.
— Боже мій! — здивувався Сем. — Хто б міг подумати! Ми б радо здалися, але апачі не слухали нас. Тому ми втекли у кущі, щоби перечекати, поки вляжеться їхня лють, качка б мене копнула. Ми думали, що ви зробили те саме і шукали вас. Але коли не знайшли, то я виповз на край чагарнику, щоби пошукати вас. І я побачив групу індіанців, які завивали над Інчу Чуною і Віннету, що лежали на землі і здавалися мертвими, але незабаром отямилися. А ви лежали поряд, мов мрець. Це мене так налякало, що я відразу ж витягнув туди, до вас, Діка Стоуна і Вілла Паркера, щоби подивитися, чи ви ще живий. Але нас відразу ж схопили. Я сказав Інчу Чуні, що ми — друзі апачів і вчора ввечері збиралися визволити полонених вождів. Але він тільки висміяв мене, тож моя ліва рука залишилася вільною лише завдяки Віннету, щоби я міг допомагати вам цією рукою. Саме він перебинтував вам горло, і якби не це, то ви б так і не отямилися, а стекли би кров’ю. Рана глибока?