— А полонені кайова все ще тут?
— Також. Узагалі-то їх мали вбити. Будь-яке інше плем’я давно замордувало б їх. Але Клекі-Петра був нашим учителем і вчив нас милосердя Великого Духа. Якщо кайова заплатять нам відкупне, то можуть їхати додому.
— А троє моїх друзів? Ти знаєш, де вони?
— Вони у схожому на це приміщенні.
— Зв’язані?
— Ні, в цьому немає потреби, бо втекти вони не зможуть.
— Як вони почуваються?
— У них усього удосталь, бо той, хто має померти на пáлі, має бути сильним, аби витримати якомога довше. Тільки так покарання буде справжнє.
— Отже, вони мусять померти?
— Так.
— І я?
— І ти!
У її словах не прозвучало навіть тіні співчуття. Невже ця вродлива дівчина була настільки черствою серцем, що сповнене жорстокості убивство іншої людини зовсім її не зачіпало?
— Скажи, будь ласка, чи міг би я з ними поговорити? — попросив я.
— Це заборонено.
— І навіть подивитися на них іздалеку?
— І це заборонено.
— А хоча би надіслати їм звістку?
— І цього не можна.
— Навіть просто повідомити, як я почуваюся?
Вона трохи подумала.
— Ншо-чі попросить свого брата Віннету повідомити їх, як ти себе почуваєш, — сказала вона після роздумів.
— Віннету прийде до мене?
— Ні.
— Але я мушу поговорити з ним!
— А він із тобою не мусить.
— Те, що я повинен сказати йому, дуже важливе.
— Для нього?
— Для мене і моїх друзів.
— Він не прийде. Можливо, Ншо-чі може передати йому те, що ти хотів би повідомити?
— Ні. Дякую тобі. Я міг би сказати це й тобі, я взагалі все можу тобі довірити, але якщо він занадто гордий, аби розмовляти зі мною, то і я маю свою гордість, аби не передавати йому щось через посланця.
— Ти зможеш поговорити з ним лише в день твоєї смерті. Подумай ще раз! А тепер ми підемо. Якщо тобі щось потрібно або ти маєш якесь бажання, то дай нам знати! Ми почуємо це, і відразу ж хтось прийде.
Вона витягла з кишені тоненький глиняний свисток і дала його мені. Після цього вони разом зі старшою індіанкою пішли геть.
Хіба ситуація, у якій я опинився, не була химерною? Я був смертельно хворий, і мене мали якнайкраще доглядати, щоби я одужав і набрався достатньо сил, аби витримати важку і повільну смерть! Той, хто хотів моєї смерті, змусив свою сестру, а не стару висушену індіанку доглядати мене!
Мабуть, не треба зайвий раз пояснювати, що мій діалог із Ншо-чі не був таким гладеньким, як це описано тут. Мені було важко говорити, і кожне слово супроводжувалося сильним болем. Тож я розмовляв дуже повільно і змушений був часто зупинятися, щоби перепочити. Це дуже виснажило мене, тому тільки-но обидві жінки пішли, я відразу заснув.
Через кілька годин я прокинувся від сильної спраги і неймовірного голоду. Щоби випробувати запропонований мені чарівний метод, я свиснув один раз. Миттєво з’явилася стара — мабуть, сиділа за дверима, — вона вистромила до кімнати голову і запитала щось. Я зміг розрізнити лише слова «іша» та «ішла», але не знав, що вони означають. Напевно, вона запитала, чи я хочу їсти і пити. Тож я знаками дав їй зрозуміти, що таки хочу, і вона зникла. Незабаром з’явилася Ншо-чі з глиняною мискою і ложкою. Вона присіла біля мого ложа й годувала мене з ложки, мов дитину, яка ще не вміє самостійно їсти. Для апачів узагалі-то не характерно виготовляти глиняний посуд, а тому, мабуть, і тут зміни в їхнє життя запровадив Клекі-Петра.
У мисці був наваристий м’ясний бульйон з кукурудзяним борошном, яке індіанці готують, перемелюючи зерна кукурудзи між двома каменями. Клекі-Петра виготовив для домашнього господарства Інчу Чуни спеціальний ручний млинок — згодом його продемонстрували мені як велику дивовижу.
Їсти було ще важче, ніж пити. Я ледь витримував біль і з кожною ложкою мало не кричав. Але тіло вимагало їжі, і якщо я не хотів померти від голоду, то слід було терпіти. Тому намагався приховати свої страждання, хоча й мені не вдалося стримати сліз. Ншо-чі помітила це і, коли ми подолали нарешті останню ложку, сказала:
— Ти неймовірно ослаблений, але, попри це, ти дуже сильний чоловік, справжній герой. Якби ж ти народився у племені апачів, а не серед цих брехливих блідолицих!
— Я не брешу. Ніколи не брешу. Ти ще переконаєшся у цьому!
— Ншо-чі хотіла б повірити тобі, але існував тільки один блідолиций, який говорив правду: це був Клекі-Петра, і ми всі любили його. Він мав недосконале тіло, але зате світлу голову і добре серце. Ви вбили його, хоч він навіть не образив вас. За це ви будете змушені померти, і вас поховають разом із ним.