— Як? Його досі не поховали?
— Ні.
— Але його тіло не могло зберігатися аж так довго!
— Він лежить у дуже щільній труні, куди не надходить повітря. Ти побачиш цю труну перед своєю смертю.
Після цього «втішного» повідомлення вона пішла геть. Для того, хто має померти страшною смертю, надзвичайно «приємно» перед тим побачити труну іншого! Хоча я не вірив у те, що й справді помру. Навпаки, я був переконаний, що ми залишимося живі, бо мав незаперечний доказ нашої невинуватості, а саме — пасмо волосся, яке я обрізав у Віннету, коли визволив його.
Але чи й справді воно було ще зі мною? Може, його давно забрали у мене? І я злякався, коли подумав про це. Протягом тих коротких моментів, коли я приходив до тями під час хвороби, я навіть не подумав про те, що індіанці зазвичай грабують своїх полонених. Тепер треба було перевірити власні кишені.
На мені був увесь мій одяг. Апачі не зняли нічого. Можна собі уявити, що означає лежати в такому одязі протягом трьох тижнів у гарячці. Бувають речі, які можна пережити і стерпіти, але розповісти про це в книзі неможливо. Читач такої книги може заздрити досвідченому героєві, який стільки пережив і побачив, але якби він дізнався про деякі нібито несуттєві моменти, то, мабуть, не наважився б ступати слідами цього героя. Я часто отримую листи від своїх захоплених читачів, у яких вони повідомляють мене, що хочуть здійснити такі ж подорожі, як і я! Питають мене про їхню вартість, про необхідне спорядження, а дехто і про знання, які знадобляться для таких подорожей, про мови, які перед тим слід вивчити. Цих охочих до пригод читачів я швидко вертаю з небес на землю, коли чесно даю відповіді на всі ці запитання і піднімаю завісу над речами, про які раніше мовчав.
Отже, я дослідив уміст своїх кишень і з радісним здивуванням переконався, що все там на місці. У мене забрали лише зброю. Я витягнув бляшанку. Мої креслення були в ній, а між паперами ще й пасмо Віннету. Тож я запхнув бляшанку на місце і спокійно ліг назад на своє ложе, щоби знову заснути. А коли прокинувся вже під вечір, то навіть без мого знаку прийшла Ншо-чі і принесла мені їжу та свіжу воду. Цього разу я вже їв без її допомоги і навіть ставив їй різноманітні запитання, на які вона відповідала або ж ні. Існували правила, яких вона змушена була суворо дотримуватися. Деякі речі мені не дозволено було знати. Я запитав її, зокрема про те, чому мене не пограбували.
— Мій брат Віннету так звелів, — відповіла Ншо-чі.
— Ти знаєш причину такого наказу?
— Ні. Але я знаю дещо інше. Краще. І можу сказати тобі.
— Що?
— Я була у трьох блідолицих, яких піймали разом із тобою.
— Ти сама? — радісно запитав я.
— Так. Я хотіла сказати їм, що тобі краще і що незабаром ти цілком одужаєш. Тоді один із них, Сем Гоукенс, попросив мене передати тобі те, що він виготовив за час твоєї хвороби.
— Що ж це?
— Я запитала Віннету, чи можу я тобі передати це, і він дозволив. Ось. Мабуть, ти дуже сильний і сміливий чоловік, якщо наважився напасти на сірого ведмедя з одним ножем. Про це мені розповів Сем Гоукенс.
І вона дала мені намисто, яке Сем виготовив із зубів та пазурів ґрізлі. Кінчики обох його вух також були там.
— Як йому це вдалося? — здивувався я. — Не міг же він зробити це голими руками. Невже йому дали ножа або ще щось?
— Ні, ти єдиний, у кого, крім зброї, нічого не забирали. Але він сказав моєму братові, що хоче зробити таке намисто, і попросив віддати йому зуби та пазурі ведмедя. Віннету виконав його бажання і дав йому всі необхідні інструменти. Одягни намисто вже сьогодні, бо тобі недовго тішитися ним!
— Ти маєш на увазі те, що незабаром я маю померти?
— Так.
Вона взяла намисто з моїх рук і почепила мені на шию. Відтоді я завжди носив його, коли був на Дикому Заході. І це намисто згодом стало ще більшим.
— Ти могла би принести мені цю згадку і згодом, — відповів я вродливій індіанці. — Зовсім нема причин для поспіху, бо я сподіваюся носити це ще багато років.
— Ні, тобі залишилося вже недовго.
— Не вірю! Ваші воїни не вб’ють мене.
— Вони будуть змушені! Так вирішили на раді старійшин.
— Але вони змінять свою думку, коли довідаються, що я невинний.
— Вони не повірять у це.
— Повірять, бо я можу довести це.
— Доведи! Я буду дуже рада почути, що ти не брехун і не зрадник. Скажи мені, коли зможеш продемонструвати ці докази, щоб я передала їх своєму братові Віннету!