— Нехай прийде до мене, щоби довідатися про все!
— Він не зробить цього.
— Тоді він ні про що не довідається. Я не звик випрошувати дружбу або спілкуватися через посланця з тим, хто може сам прийти до мене.
— Які ви, воїни, все ж таки непрості люди! — зітхнула вона. — Я би дуже хотіла принести тобі пробачення Віннету. А так ти ніколи його не отримаєш.
— Мені не потрібно пробачення, бо я ні в чому не винен. Але я прошу тебе про іншу послугу. Якщо ти знову побачиш Сема Гоукенса, то скажи йому, будь ласка, нехай не турбується. Щойно я позбудуся своєї хвороби, ми будемо вільні.
— Я не вірю в це. Це сподівання не здійсниться.
— Це ніяке не сподівання, а цілковита певність. Згодом ти переконаєшся, що я кажу правду.
Я говорив так упевнено, що вона більше не сперечалася, а пішла геть.
Отже, моя в’язниця розташована на ріці Пекос, а точніше — на одній з її приток, бо коли я дивився крізь двері, то бачив зовсім неподалік, на протилежному березі, скелю, а річка Пекос мала би бути значно ширшою. Я б охоче роздивився пуебло, але ще не міг самостійно пересуватися. Хоча навіть якби й мав достатньо сили для цього, мені точно не дозволили би нікуди виходити.
Коли стемніло, прийшла старша індіанка і сіла в куточку. Вона принесла лампу — невеличкий, вичищений від м’якуша гарбуз, наповнений олією, в якій плавав «кораблик». Ця лампа горіла всю ніч. Стара індіанка виконувала всю брудну роботу, а Ншо-чі керувала нею.
Всю ніч я знову міцно проспав і наступного ранку почувався краще, ніж напередодні. Цього дня мене годували шість разів, і це постійно був наваристий м’ясний бульйон із кукурудзяним борошном. Це було дуже поживно і легко засвоювалося, тож так мене годували ще кілька днів підряд, аж поки я зміг уже жувати тверду їжу, а особливо — м’ясо.
Моє одужання наближалося з кожним днем. На кістках знову з’явилися м’язи, а рана на язику гоїлася все швидше. Ншо-чі поводилася зі мною завжди однаково привітно, але була твердо переконана, що моя смерть невблаганно наближається. Згодом я зауважив, що в ті моменти, коли вона не контролювала себе, в її очах з’являвся вираз болю та нерозуміння. Отже, я був несправедливий до неї, коли вирішив, що вона не має серця. Я запитав її, чи дозволено мені виходити з моєї в’язниці, яка постійно стояла відчинена. Вона заперечила і повідомила, що день і ніч біля дверей сидять двоє вартових, яких я не бачу, але вони таки пильнують, аби я не втік.
Це змусило мене бути обережним. Я покладався на пасмо волосся, але існувала ймовірність, що воно не справить належного ефекту. І тоді я міг би покладатися лише на себе і своє тіло, а його ще варто би потренувати. Але як?
Спав я на ведмежих шкурах. Решту часу або сидів, або ходив туди-сюди по кімнаті. Я сказав Ншо-чі, що не звик сидіти на підлозі і попросив камінь, який міг би слугувати мені кріслом. Це бажання передали Віннету, і він прислав мені кілька каменюк різного розміру. Найважча з них важила приблизно центнер. Тож за допомогою цих каменюк я вправлявся, коли залишався сам. На очах своїх доглядачок я удавав слабкого, але насправді вже через чотирнадцять днів запросто міг кілька разів підряд підняти найбільший камінь. Я постійно покращував результат і через три тижні відчув, що до мене повернулася колишня сила.
Я був тут уже три тижні, але нічого не чув про те, щоби відпустили полонених кайова. Так довго годувати сто сімдесят чоловік було непросто. Але кайова доведеться заплатити за це. Що довше вони залишалися тут, не погоджуючись на пропозиції апачів, то більшою ставала сума викупу.
І ось одного гарного сонячного ранку Ншо-чі принесла мені сніданок і сіла біля мене, хоч зазвичай відразу ж виходила геть. Вона розглядала мене, і в очах її був сум, а потім по щоці скотилося кілька сльозин.
— Ти плачеш? — запитав я. — Що трапилося? Що тебе турбує?
— Це відбудеться сьогодні.
— Щó?
— Сьогодні звільнять кайова. Їхні посланці прибули човнами цієї ночі і привезли все, що ми вимагали.
— І це тебе засмучує? Ти мала би тішитися з цього.
— Ти не знаєш, про щó ти говориш і щó тебе чекає. Під час святкування від’їзду кайова тебе разом із твоїми трьома блідолицими братами посадять на пáлі.
Я давно цього чекав, але коли почув, усе ж таки злякався. Отже, думав я, це вирішальний і, можливо, останній день мого життя! Що він принесе мені до вечора? Але я не виказав їй своєї стурбованості і вдавано байдуже їв далі. Коли доїв, то віддав посуд Ншо-чі. Вона взяла у мене миску, підвелася і пішла геть. Біля входу ще раз озирнулася, підійшла до мене, подала мені руку і, вже не стримуючи сліз, сказала: