— Ншо-чі говорить зараз із тобою востаннє. Донька вождя апачів знає, що не має права показувати свій сум і своє співчуття. Так учив її батько. Але у неї була ще й інша вчителька, її мати.
— Була? — співчутливо запитав я. — Твоя мати померла?
— Так. Маніту, Великий Дух, покликав її до себе. Вона була, як лагідне пообіднє сонечко, яке хоче зігріти. А чоловіки більше схожі на пекуче обіднє сонце. Бувай здоровий! Тебе називають Убивча Рука, і ти сильний воїн. Залишайся сильним і тоді, коли вони мордуватимуть тебе! Ншо-чі дуже засмучена твоєю смертю. Але вона тішитиметься, коли з твоїх уст не зірветься жоден крик болю, попри найстрашніші муки. Дай мені відчути цю радість і помри, як справжній герой!
Після цього прохання вона поквапилася геть. А я вийшов на поріг, аби подивитися їй услід. І тут на мене спрямувалися дула двох гвинтівок. Обидва охоронці добре виконували свою роботу. Якби я наважився зробити ще хоч крок, то мене поранили б так, аби я не міг іти далі. Про втечу можна було забути. Втекти було неможливо вже хоча б тому, що я зовсім не знаю тутешніх околиць. Тож я обачно сховався назад, до своєї в’язниці.
На пáлі
Щó ж мені залишалося? Найкращим рішенням видавалося спокійно чекати й у відповідний момент попробувати справити належне враження за допомогою пасма волосся. Визирнувши надвір, я мав нагоду пересвідчитися, що думки про втечу були сущим божевіллям. Я побачив, що пуебло — це дуже добре захищена в’язниця. Досі я лише читав про індіанські пуебло, але ще не бачив жодного на власні очі. Їх будували для оборони, і стиль забудови був відповідним.
Здебільшого вони розташовані в долинах гір і надійно захищені з усіх боків скелями. Будівлі тут кількаповерхові, і то кожен наступний поверх будується на попередньому так, аби залишалася вільною частина тераси на даху нижнього поверху. Такі будівлі схожі на піраміду зі сходинками, які поступово, все глибше, ведуть у скелю. Перший поверх найширший, а всі вищі — все вужчі й вужчі. На відміну від наших будинків, поверхи тут не з’єднані між собою внутрішніми сходами, а дістатися всередину помешкань можна лише ззовні, за допомогою драбин, які спирають на стіну, а потім забирають назад. Коли наближається ворог, то драбини ховають, і він не може залізти до будівель, якщо не має з собою власної драбини. Але навіть якщо він і привезе зі собою драбини, то кожен поверх йому доведеться здобувати окремо, під кулями захисників із горішніх поверхів, тоді коли самі вони будуть захищені від ворожих пострілів.
Саме в такому, схожому на піраміду, пуебло я і перебував. Та ще й, як я тепер встановив, на восьмому чи дев’ятому поверсі. Як можна злізти звідси непомітно, якщо всюди повно індіанців! Ні, мені доведеться залишитися. Тож я ліг на своє ложе й чекав.
Це були важкі, майже нестерпні години. Час рухався як слимак, і аж до обіду не було жодних новин від індіанців. А потім я врешті почув, як ізнадвору наближаються голоси відразу багатьох осіб. У супроводі п’яти апачів до мене зайшов Віннету. Я вирішив поводитися невимушено і залишився лежати. Він подивився на мене дуже уважно і сказав:
— Вбивча Рука має сказати мені, чи він уже одужав!
— Ще не зовсім, — відповів я.
— Але наскільки я чую, говорити ти вже можеш?
— Так.
— А ходити?
— Думаю, що так.
— Ти вмієш плавати?
— Трохи.
— Це добре, бо тобі доведеться плисти. Ти пам’ятаєш, у який день ти мав зустрітися зі мною?
— У день моєї смерті.
— Отже, ти запам’ятав. Ось цей день настав. Вставай, тебе зв’яжуть!
Не було жодного сенсу не послухатися цього наказу. Тому я підвівся зі свого місця і дав індіанцям зв’язати мої руки спереду. А на ноги мені одягнули ремінці, які дозволяли поволі пересуватися і навіть дертися по драбині, але я не міг би рухатися швидко. Так мене вивели назовні, на терасу.
Звідси драбиною можна було опуститися поверхом нижче. Тобто це не була драбина у нашому розумінні, а звичайна дерев’яна палиця із зазубнями для ніг. Троє індіанців спустилися нею. Потім настала моя черга, і, попри пута, це було мені не складно. За мною злізли всі інші, разом із Віннету. Так ми спускалися з поверху на поверх. На терасах стояли жінки і діти, які з цікавістю спостерігали за мною, а потім ішли вслід за нами. Коли ми спустилися на землю, то всіх їх разом назбиралося вже кілька сотень: це були глядачі, які поспішали на дійство нашої смерті.
Все виглядало так, як я собі й уявляв. Пуебло було розташоване у вузькій долині на березі притоки річки Пекос. Туди мене й повели. Пекос — не надто повноводна ріка, а влітку та восени тут ще плиткіше, ніж навесні та взимку. Але є й глибокі місця, де навіть під час посухи не помітно зниження води. На берегах біля цих місць росте густа зелена трава і багато дерев, там індіанці часто відпочивають та випасають своїх коней. Таке місце я й побачив перед собою. Долину можна було перетнути менше ніж за півгодини, а з обох боків від нас, на правому та лівому берегах, росли густі чагарники і багато дерев, посеред яких виднілася галявина з зеленого травою. Попереду нас ліс розступався по обидва береги, але тоді не було часу думати про те, чому прямуємо сáме туди. У тому місці, де каньйон виходив до головної долини, вздовж берега пролягала піщана коса завширшки приблизно сто п’ятдесят кроків — вона вела просто до води. На протилежному березі була така самісінька. Коса світлим шрамом розрізала зелену долину Пекос. На цій широкій піщаній лінії не було ні трави, ні чагарників, ні дерев, а лише велетенський кедр височів за рікою в центрі мертвої смуги. Цей велетень вистояв під час повені, яка колись давно знищила всю іншу рослинність на території піщаної коси. Дерево росло на значній відстані від берега, і його Інчу Чуна обрав центром подій цього вечора.