На березі річки вирувало життя. Насамперед я побачив наш віз, який апачі забрали зі собою. Там, де завершувалася смуга піску і знову росла трава, паслися коні, які кайова дали як викуп за полонених. Там же ж поставили намети і розклали зброю, також отриману як викуп. Поміж усім цим ходив Інчу Чуна зі своїми людьми і перевіряв, чи цей викуп був достатнім. З ними був і Танґуа, бо його і його полонених уже звільнили. Мені вистачило одного погляду на всю цю картину з індіанцями у яскравому вбранні, щоби визначити, що тут було щонайменше шість сотень апачів. Коли вони побачили нас, то зібралися разом і утворили широке півколо, ставши кількома рядами довкола нашого воза. Кайова ж стали біля них.
Дійшовши до воза, я побачив Гоукенса, Стоуна і Паркера, прив’язаних до глибоко ввігнаних у землю паль. Четверта пáля була ще вільною і призначалася для мене. Отже, тут нам судилося завершити своє життя у страшних муках! Пáлі були прибиті в ряд доволі близько одна від одної, і ми могли розмовляти між собою. Сем стояв біля мене, а за ним — Стоун і Паркер. Поблизу лежали гори хмизу, мабуть, для того, щоби спалити наші тіла після того, як ми вже відмучимося.
Троє моїх товаришів, здається, теж ні в чому не мали нужди під час свого полону, бо виглядали добре вгодованими, але на їхніх обличчях не було й тіні радості.
— О, сер! А от і ви! — сказав Сем. — Те, що вони збираються зробити з нами, — страшно, просто жахливо. Не думаю, що ми переживемо це. Помирання і вбивання так сильно шкодять організмові, що лише зрідка вдається це пережити. А після всього нас ще й спалять, качка б мене копнула. Щó скажете, сер?
— У вас є надія на порятунок, Семе? — спитав я.
— Я навіть не знаю, хто б мав з’явитися і визволити нас. Я вже багато тижнів поспіль намагався напружити свої недолугі мізки, але нічого путнього на думку не спадало. Ми доволі розкішно мешкали на п’ятому чи то шостому поверсі тутешнього готелю, який вони називають пуебло, качка б мене копнула. Але зверху і знизу нас стерегли численні червоношкірі, а на додаток були ще й спеціальні охоронці. Як можна було вирятуватися звідти? А як було у вас?
— Чудово!
— Я вам вірю. Зрештою, це видно. Нас розгодовували, ніби гусей, яких збираються підсмажити до мартіні. Як ваша рана?
— Нормально. Можу говорити, як самі чуєте. Незабаром має цілком загоїтися.
— Аякже! Цю чудову рану сьогодні так ретельно лікуватимуть, що незабаром від неї й сліду не лишиться, та й від вас хіба купка попелу зостанеться. Я не бачу жодного способу порятунку для нас, але, попри це, мені зовсім не хочеться помирати. Вірите чи ні, але я не боюся і зовсім не турбуюся. У мене якесь таке відчуття, що червоношкірі нічого нам не зроблять, або що звідкись з’явиться визволитель.
— Можливо! Я теж ще не втратив надії. Мені навіть здається, що в кінці цього дня ми почуватимемося дуже непогано.
— Таке можете казати тільки ви, цілковитий ґрінгорн. Почуватимемося дуже непогано! Про це не може бути й мови. Я буду вдячний Господу, якщо сьогодні ввечері я взагалі ще буду щось почувати.
— Я ж уже не раз доводив вам, що німецькі ґрінгорни дуже відрізняються від тутешніх.
— Справді? Щó ви хотіли цим сказати? У вас такий особливий тон. Може, маєте якусь непогану ідею?
— Так.
— Яку ж? І коли вона спала вам на думку?