Ближче до вечора Вірна Смерть, який їхав попереду, раптом зупинив коня і показав нам нові сліди: загін невідомих нам індіанців на непідкованих конях рухався слідом за втікачами. Визначити кількість червоношкірих, які переслідують солдатів Хуареса, було важко, бо вони їхали один за одним, але було їх не менше ніж тридцять-сорок. Саме те, що вони отак пересувалися, а також відсутність підків у їхніх коней, свідчило, що це індіанці. Вони повернули ліворуч, куди й ми, а оскільки їхні сліди були приблизно тієї ж давності, що й сліди білих, то підтверджувалось наше припущення, що вони об’єдналися.
— Не подобається мені цей слід, — пробурчав Вірна Смерть. — Це точно не апачі, а тому зустріч із ними не віщує нам нічого доброго.
— Мій білий брат має рацію, — підтвердив Віннету. — Всі апачі пішли з Мапімі на битву в долині, і зараз тут можуть блукати лише ворожі нам племена. Тож треба бути обережними.
Ми поїхали далі і незабаром натрапили на місце, де індіанці наздогнали білих. Сліди свідчили про те, що обидва загони якийсь час вели переговори, а потім знайшли спільну мову, відпустили провідників-апачів і продовжили шлях разом. Сліди обох апачів відділилися від решти.
До вечора рівнина змінилася пагорбами, порослими низькими чагарниками, серед яких протікав невеликий струмок. Ми зупинилися на його березі й напоїли коней, ті, кого ми переслідували, також напували там коней. Вірна Смерть, прикривши долонею очі від сонця, довго роззирався.
— Там, нижче за течією, я бачу дві темні цятки. Схоже, це койоти. Але чому вони спокійно сидять і не тікають? Койоти — дуже боягузливі тварини і завжди тікають від людей.
— Нехай мої білі брати помовчать, — перебив нас Віннету. — Я чую чийсь голос.
У тиші до нас долетіли слабкі крики з того боку, де сиділи койоти.
— Людина! — вигукнув Вірна Смерть, скочив у сідло і помчав на поклик.
Побачивши нас, койоти підібгали хвости і втекли геть. Посередині струмка з води стирчала людська голова, над якою висіла хмара комарів, які обліпили очі, вуха, ніс і губи.
— Заради всього святого, сеньйори, допоможіть! — пролунав стогін. — Я більше не витримаю цієї тортури.
Ми, звичайно ж, відразу спíшилися.
— Що з вами? — запитав Вірна Смерть по-іспанськи, стрибаючи з коня. — Як ви опинилися у воді? Що ви там робите? Чому не виходите? Тут же плитко.
— Мене закопали.
— Тисяча чортів! За що? Хто посмів закопати живу людину?
— Індіанці й білі.
Ми озирнулися і справді помітили сліди тих, за ким гналися.
— Джентльмени, покваптеся, цього чоловіка треба визволити якнайшвидше, — наказав нам вестмен. — Лопати ми не маємо, тому доведеться лізти у воду і відкопувати бідолаху руками.
— Лопата лежить у струмку в мене за спиною. Негідники кинули її у воду і присипали піском, — сказав чоловік.
— У вас є лопата? — здивувався Вірна Смерть. — Уперше бачу, щоб людина взяла з собою у прерію лопату!
— Я шукаю золото. Тому в мене завжди з собою лопата і кирка.
Ми знайшли його лопату і взялися до роботи. Дно струмка було піщане, м’яке, і копати його було неважко. Негідники вбили за спиною незнайомця кілок і прив’язали до кілка його голову за шию так, що бідолаха не міг нахилитися. Сонце пекло немилосердно, спрага мучила його, але напитися він не міг, хоча стояв у воді. Обличчя йому натерли кров’ю свіжої дичини, що мало притягувати до нього комах, які кусали і завдавали ще більше мук. Його зв’язали за руки і ноги, щоб він не міг визволитися. Яма була доволі глибока. Коли ми відкопали чоловіка і зняли з нього ремені, він знепритомнів. Це було не дивно, адже перед закопуванням його роздягнули і до крові відшмагали.
Коли золотошукач отямився, ми віднесли його в наш табір на березі струмка. Спершу нагодували бідаку, а потім я витягнув із сумки свою запасну сорочку, щоб перев’язати його рани. Аж тоді незнайомець був здатний розповісти нам про свої пригоди:
— Останнім часом я працював у гірських копальнях, на відстані приблизно одного дня дороги звідси. Там я мав друга, янкі, його звали Гартон…
— Гартон? — несподівано перебив Вірна Смерть. — А яке його повне ім’я?
— Фред Гартон, він із Нью-Йорка, і йому вже близько шістдесяти.
— Він розповідав вам про себе?
— Його дружина померла, а син працює у Фріско. Ви знайомі з Фредом?
Незрозуміле хвилювання охопило старого, очі блищали, на запалих щоках проступив рум’янець. Зусиллям волі він узяв себе в руки і продовжив розпитування, але вже спокійніше: