— Але тоді йому не слід боятися нападу. У такій фортеці та з таким військом він вистоїть проти тисячі розбійників. Чи має він зв’язок зі світом?
— Раз на два тижні до нього приходить караван в’ючних мулів. Він привозить усе потрібне і забирає під охороною намите золото.
— Чи є вартові біля входу в ущелину?
— Тільки вночі, а вдень там блукає найнятий господарем мисливець. Він постачає у табір дичину. Він точно нікого чужого не пропустить.
— Ви вже встигли побудувати щось у долині?
— Ще ні. Містер Ульманн із родиною влаштувався у великому наметі. У трохи меншому наметі влаштовано склад продовольства. Обидва намети стоять біля самої скелі, а навколо — збудовані з гілок курені, де живуть робітники.
— Але ж чужинець може згори зауважити світлий намет на тлі дерев?
— Ні. Намети вкриті зверху гілками і стоять під деревами, а дахи вкриті зеленою ґумовою тканиною.
— Звучить непогано. А що зі зброєю?
— Зброї вистачає: у кожного є дубельтівка, ніж і револьвер.
— Ласкаво просимо, панове розбійники! — раптом розвеселився Вірна Смерть. — На вас там чекає гарячий прийом! Але все ж нам треба випередити їх. Тому час спати, бо не витримаємо завтрашньої гонитви.
Хоч попередня ніч була безсонна, я ніяк не міг заснути. Всі мої думки крутилися навколо Ґібсона, якого я сподівався зловити наступного дня. Вірна Смерть теж не міг заснути, хоча йому таке було не властиво. Старий перевертався з боку на бік, зітхав і щось невиразно бурмотів — видно, його розтривожила зустріч із золотошукачем та розповідь про Гартона. Його поведінка була дуже нетиповою, коли золотошукач розповідав про Гартона, хоча, можливо, він поводився так лише тому, що знав цього чоловіка. Може, вони були не просто знайомі, а їх поєднували якісь ближчі стосунки. Ми отак пролежали зо три години, а тоді вестмен підвівся, прислухався до рівного дихання своїх супутників і, переконавшись, що всі міцно сплять, пішов уздовж струмка. Вартовий упізнав його і не став гукати. Минуло п’ятнадцять хвилин, півгодини. Старий не повертався, і я, стривожившись, вирушив за ним.
Він стояв на відстані приблизно десяти хвилин ходу від табору й дивився на місяць. Густа, м’яка трава приглушувала мої кроки, хоч я й не намагався наблизитися непомітно. Видно, старий цілковито поринув у глибокі роздуми, бо тільки коли я підійшов до нього впритул, він різко повернувся і скерував на мене револьвер.
— Тисяча чортів! Кому і нащо було крастися за мною? Хочете дістати кулю?
Судячи з того, що вестмен не відразу впізнав мене, його думки були занадто далеко.
— Ах, це ви! — вигукнув він нарешті, немов насилу прокинувшись від важкого сну. — Ще трохи, і ви дістали б кулю в живіт. Я ж і справді подумав, що це якийсь шпигун. Чому не спите?
— Мені не дають спокою думки про Ґібсона й Олерта.
— Справді? Розумію. Завтра вони врешті будуть у наших руках, або мене звати не Вірна Смерть. Але більше я нічим не зможу вам допомогти. Мені доведеться залишитися у копальні.
— Справді? Але чому? Це таємниця?
— Так.
— Ну що ж, я поважаю ваші почуття й не буду набридати. Я чув ваші зітхання і подумав, що зможу чимось полегшити страждання, сер. Вибачте мені, заради Бога. Добраніч!
І я повернувся, щоб піти. Але не встиг я зробити і трьох кроків, як почув голос вестмена:
— Не йдіть! Ваша правда, я страждаю, глибоко і щиро. Знаю, ви вмієте мовчати й не будете судити мене надто суворо, тому я розповім вам, що мене гнітить. Я не мушу розповідати все, досить буде лише частини, решту зрозумієте самі.
Він узяв мене під руку й повільно повів уздовж струмка.
— Що ви взагалі думаєте про мене? — несподівано запитав він. — Що думаєте про мій характер, про мої моральні якості?
— Ви — людина честі, за що я вас люблю і глибоко поважаю.
— А чи траплялося вам коли-небудь скоїти злочин?
— Гм! — пробурмотів я. — Як і всім, я не слухав учителів та батьків, крав яблука в чужому саду.
— Не меліть дурниць! Я кажу про справжні злочини, за які треба відповідати перед судом.
— Нічого такого не пригадую.
— Я вам заздрю, сер. Ви щаслива людина. Сумління, яке щодня гризе душу, — ось найстрашніше і найсуворіше покарання.
Його слова і тон, яким він їх вимовив, зворушили мене до глибини душі. Безумовно, ця людина страждала, невідомий мені злочин важким каменем лежав на його серці, інакше він не говорив би з такою скорботою. Я мовчав. Минуло кілька довгих хвилин, поки він продовжив свою розповідь:
— Я переконався, що вища справедливість існує і що страшніший за суд присяжних — суд Божий, який вершиться в душі людини, нагадує вдень і вночі про скоєне. Можливо, якщо я розповім вам усе, мені стане легше. Але чому саме вам? Хоч ви ще молодий, та я вам довіряю і поважаю вас, крім того, я передчуваю, що завтра трапиться щось, що перешкодить мені покаятися.