— Мало що може привидітися в темряві, — шепнув золотошукач. — Правда, десь тут є сходи в скелях, але вночі навряд чи хтось ризикне спускатися ними. Або це був хтось із робітників, або вам просто привиділося.
І ми рушили далі, не підозрюючи, які страшні наслідки матиме ця маленька й начебто дрібна пригода якщо не для всіх нас, то принаймні для одного з нас точно. Через кілька хвилин попереду з’явилося світло, що пробивалося крізь полотняні стіни намету, почулися приглушені голоси.
— Почекайте тут на інших, — наказав провідникові вестмен. — Нехай залишаться біля входу в намет, а ми тим часом попередимо містера Ульманна про небезпеку.
У наметі, без сумніву, чули тупіт копит коней і наші голоси, але ніхто не вийшов нам назустріч.
— Ходімо зі мною, сер, — покликав мене старий. — Нас зустрінуть із радістю, а я, грішний, люблю, коли мене приймають, як бажаного гостя.
Вірна Смерть без вагань і побоювань увійшов першим.
— Це вони! — пролунав раптом чийсь голос. — Смерть їм!
Прогримів постріл. Старий вестмен вхопився обома руками за груди і повільно сповз на землю.
— Мої передчуття… Брате, пробач… Вбивча Рука, пам’ятай — сідло… — простогнав він.
— Заради Бога, сеньйоре Ульманне, не стріляйте! Ми — ваші друзі, німці! Ваш тесть і зять із нами. Ми прийшли, щоб захистити вас від нападу, — вигукнув я.
— Боже! Німці, — відповіли зсередини. — Це правда?
— Так! Не стріляйте. Впустіть мене, хоча б мене одного!
— Добре, заходьте, але лише ви один!
Я зайшов. У наметі стояло близько двадцяти озброєних чоловіків. Під стелею світилися три лампи. Мені на зустріч вийшов якийсь юнак. Біля нього стояв обшарпаний і втомлений чоловік.
— Він був із ними, Гартоне? — запитав юнак.
— Ні, сеньйоре!
— Дурниці! — вигукнув я. — Не сумнівайтеся. Ми — друзі, але кожної миті сюди можуть вдертися вороги. Ви Фред Гартон? Це вас захопила зграя білих розбійників та індіанців чімарра?
— Так, але йому вдалося втекти, — відповів за нього містер Ульманн. — Він увійшов сюди дві хвилини тому.
— Отже, це ви прослизнули у прохід перед нами? Я помітив вашу тінь, але мої товариші не повірили мені. Хто з вас стріляв? — запитав я, здригаючись від думки, що брат міг убити брата.
— Я, — зухвало відповів один із робітників.
— Ви вбили людину, яка поспішала врятувати ваші життя.
Тут до намету увійшли обоє Лянґе, а разом із ними золотошукач, які вже не витримали стояти далі надворі. До них кинулися з радісними обіймами. З довколишніх куренів прибігли інші мешканці копальні. Мені довелося закликати всіх до порядку, щоб у наметі знову стало тихо. Вірна Смерть, мій товариш, один з найдосвідченіших вестменів, який умів вибиратися з найнеймовірніших пригод, лежав, вражений у серце геть безглуздим пострілом. Негр Сем узяв його на руки і плачучи вніс у намет. До намету зазирнула молода жінка з дитиною на руках і собі кинулася обнімати ковалів з Ла-Ґранж. У цих обставинах я міг покладатися лише на себе. Я запитав Гартона, як йому вдалося втекти. Він розповів:
— Я провів їх до східців, вирубаних у скелі, де вони поставили табір. Поки їхній вожак ходив на розвідку, геть стемніло. Вони залишили своїх коней із вартовими. Біля одного з вартових лежав я зі зв’язаними руками і ногами. Але мені вдалося визволитися й утекти. Я спустився в долину. Дорогою я бачив вас, але вирішив, що це вороги, і поквапився попередити всіх про напад. Саме тому ваш товариш, який увійшов у намет першим, дістав кулю.
— Краще б ви залишилися у полоні. Тоді не трапилося би цього лиха. Але, судячи з ваших слів, негідники можуть з’явитися тут із хвилини на хвилину. Треба подбати про захист.
З цим я звернувся, ясна річ, до містера Ульманна. Той умить зрозумів, що йому загрожує, і через кілька хвилин усі найпотрібніші приготування були завершені. Наших коней відвели вглиб долини, апачі зайняли місця за наметом, поряд з ними залягли золотошукачі. Тіло Вірної Смерті винесли надвір. До струмка підкотили бочку гасу і вибили дно, щоб у потрібний момент можна було освітити все довкола, запаливши ту бочку і скинувши у воду.
П’ятдесят чоловіків були готові зустріти півсотні розбійників. Сили були рівні, але ми були краще озброєні. Кілька робітників попрямували до проходу, щоб заздалегідь повідомити нас про наближення ворога. Жінок відвели в безпечне місце, і в наметі залишилися тільки я, Віннету, обидва Лянґе й Ульманн. Сем залишився з апачами. Минуло близько десяти хвилин напруженого очікування, і ось один з робітників, посланих у розвідку, повернувся й повідомив, що до нас ідуть двоє білих, які хочуть говорити з містером Ульманном. Але за цими білими було видно інших, які стояли напоготові. Посланців запросили увійти. Ми з Віннету сховалися в наметі.