Господиня спокійно вислухала, уважно дивлячись мені в обличчя, а коли я замовк, промовила:
— Отже, цей джентльмен надрукував у вашій газеті свої вірші? Як це прекрасно! А вірші справді гарні?
— Чудові! Я вже мав честь повідомити вам, що вони справили велике враження не тільки на мене, а й на фахівців.
— Дуже цікаво! Цей пан здався мені освіченою людиною, справжнім джентльменом. На жаль, він майже ні з ким не розмовляв і жив дуже усамітнено. Тільки раз вийшов із пансіону, напевно, саме тоді він і відніс вам свої вірші.
— Невже? Під час бесіди у редакції він натякнув, що кілька разів знімав тут із рахунку гроші, а для цього він мусив таки виходити з дому.
— Значить, він виходив, коли мене не було, а можливо, усі справи доручав секретареві.
— Хіба він має секретаря? Він про це не казав. Судячи з усього, він дуже заможна людина.
— Мені теж так здалося. Платив він щедро і замовляв найвишуканіші страви. Усі його фінансові справи вів секретар Клінтон.
— Клінтон? Якщо секретаря звати Клінтон, то, без сумніву, саме його я зустрів у клубі. Він із Нью-Йорка, принаймні звідти прибув. Це людина з найвищих соціальних сфер. Я зустрічався з ним… Стривайте, коли ж це було? Та вчора, близько полудня.
— Цілком можливо, — зауважила вона. — Він і справді виходив з дому в той час.
— Ви не повірите, — продовжував я, — він навіть подарував мені свою фотографію на знак симпатії. Але я при собі фотографії не мав і пообіцяв йому, що свою передам сьогодні. Так ми й домовилися зустрітися. Ось його фотографія, — я простягнув господині фото Ґібсона, яке завжди мав з собою.
— Так, це секретар містера Олерта, — сказала вона, кинувши побіжний погляд на фотографію. — На жаль, ви не скоро побачитеся, а містер Олерт, на жаль, не передасть вам більше віршів. Вони обидва поїхали.
Мені стало недобре, але я швидко взяв себе в руки і став щиро розпачувати:
— Це страшенно прикро! Напевно, їм довелося раптово змінити всі плани й виїхати.
— Ваша правда. Це неймовірно зворушлива історія. Хоч сам містер Олерт про це не говорив, бо ж ніхто не стане навмисно ятрити свої рани, а от його секретар розповів мені таємницю за умови, що я буду її берегти й нікому не скажу. Маю вам сказати, що мої постояльці завжди ставляться до мене з довірою.
— Охоче вірю вам, це цілком природно. Ваші вишукані манери, ваша поведінка відразу ж викликають довіру, — нахабно підлещувався я.
— Ну що ви таке кажете! — мої грубі лестощі явно подіяли. — Ця історія зворушила мене до сліз, і я дуже рада, що нещасному юнакові вдалося вчасно сховатися.
— Сховатися? Невже його переслідують?
— Так воно і є.
— Це якось дивно! Такий талановитий, скажу прямо — геніальний поет, і раптом йому погрожують, його переслідують! Як його редактор, а отже, якоюсь мірою побратим по перу, я згораю від нетерпіння почути більше… Можливо, містер Олерт потребує захисту? Може, варто натякнути у статті на його проблему… Адже преса — це сила. Дуже шкода, що вам розповіли цю незвичайну історію з неодмінною умовою зберегти таємницю!
Щоки дами зашарілися. Вона дістала з кишені хусточку, правда, не дуже свіжу на вигляд, яку тримала там, щоб у будь-який момент мати її під рукою, і сказала:
— Що стосується таємниці, сер, то я вважаю, що не мушу більше мовчати, оскільки ці панове вже покинули мій дім. Я була б тільки рада, якби ви змогли допомогти юнакові.
— Я зроблю все від мене залежне. Однак перш ніж щось зробити, я повинен знати, у чому, власне, річ.
Мушу визнати, що мені коштувало неабияких зусиль приховати своє збудження.
— Це будете ви. Серце наказує мені відкритися саме вам. У всьому винне вірне й нещасливе кохання.
— Так я й думав. Нещасливе кохання — це найбільша мука, вона може кому завгодно розбити серце, — пишномовно вигукнув я, хоча про любов знав тільки з чуток.
— Цими словами викликаєте в мене ще більшу симпатію. Вам уже довелося страждати від любові?
— Ще ні, — зізнався я, щоб не занадто забріхуватися.