— Ви прямуєте до Нью-Венанґо, сер?
— Так.
— І звичайно ж, ви подорожували по прерії?
— Хіба по мені не видно?
— Але ви не вестмен.
— Ви настільки проникливі, що можете все зрозуміти про людину за її зовнішністю?
— Ви німець.
— Ви хочете сказати, що я з таким сильним акцентом говорю англійською?
— Не те щоб сильним. Але можна зрозуміти, звідки ви, — у його голосі зазвучала поблажливість. — Якщо ви не проти, можемо перейти на рідну мову!
— Як, ви — мій земляк?
— Мій батько — німець, але народився я тут. Моя мати була індіанка.
То от чому він має такі своєрідні риси обличчя і смаглявий відтінок шкіри! Його мати померла, але батько мав би ще жити. Тепер я почував до хлопчика щось більше, ніж просто зацікавленість.
— Подивіться туди! — перервав він мої роздуми, піднімаючи вгору руку. — Бачите дим, який наче піднімається з-під землі?
Ми нарешті дісталися до яру, в якому розташоване знамените місто Нью-Венанґо і який я марно шукав увесь день!
— Чи знаєте ви Емері Форстера, нафтового короля тутешнього нафтового королівства?
— Трохи. Мій брат одружений із його донькою. Я саме повертаюся з Омахи, де вони живуть, і дорогою зазирнув сюди. У вас є справа до Форстера, сер?
— Та ні, я просто хочу купити дещо собі в крамниці. А про Форстера запитав тому, що його постать вважається найбільшою цікавинкою у цій місцевості, тож варто хоч одним оком поглянути на нього.
— То вважайте, що ви вже його побачили, — втрутився в нашу розмову довготелесий янкі.
— Що маєте на увазі?
— Ви його бачите навіть зараз, тому що він їде коло вас на коні. Ми не представилися один одному, але в прерії це не обов’язково. Салонні церемонії тут ні до чого.
— Не можу з вами погодитися, — відповів я, навіть не глянувши на зухвальця. — Мені якраз здається, що в прерії діє суворий етикет, за правилами якого становище людини вимірюється не туго набитим гаманцем, а її особистими якостями. Ваш юний супутник прекрасно стріляє з допотопної залізяки, яку він називає пістолетом, але навіть найсучасніша зброя не врятує нафтового короля на Дикому Заході, тим паче не врятують його мільйони доларів, які лежать у банківських сейфах. Запитайте про це в кожного стрічного вестмена, і він засміється вам в очі. Справжній вестмен спершу хапається за рушницю, а вже потім думає, скільки в нього грошей на рахунку. У прерії цінність людини визначається тим, наскільки серйозній небезпеці вона може протистояти, тому моя потерта шапка переважить півдюжини нафтових свердловин. Тут свої закони ввічливості, які написані не вчителем танців, а власником добре заточеного кишенькового ножа!
Очі хлопчика засвітилися цікавістю, коли він перевів погляд з Форстера на мене. Мабуть, йому припали до душі мої слова. Але він наполягав на своєму:
— Ви маєте рацію, сер, але тільки частково. І серед вестменів є багаті люди. Ви коли-небудь чули ім’я Вогняна Рука?
— Чому ж ні? Це найвідоміший із вестменів. Хоча особисто ми з ним ще не зустрічалися, — відповів я.
— Віннету, з яким вам пощастило познайомитися, і Вогняна Рука належать саме до тих людей, про яких кажу. Вони знають усі ущелини в горах і могли б провести вас до родовищ золота і срібла, вартість яких важко оцінити. Дуже сумніваюся, що хтось із них погодився б помінятися місцями з нафтовим королем.
— Припини, Гаррі, — перебив його Форстер. — На що ти натякаєш?
Хлопчик нічого не відповів, а я промовив, вперто не дивлячись на янкі:
— У тому, що з-під землі бризнула нафта, немає заслуги власника родовища, він ніколи не ризикне життям задля своїх скарбів. Справжній вестмен, знайшовши золоту жилу, нізащо не проміняє її на свободу, і ви самі, юначе, щойно підтвердили мою правоту. А ось ми і в яру. Ведіть же мене далі.
Ми зупинилися біля входу до ущелини й подивилися донизу, на селище, у якому було значно менше будинків, ніж я собі уявляв. Перед нами лежала схожа на круглу сковорідку долина, з усіх боків оточена скелями, посередині її перетинала річка, що ховалася поміж каміння. До стрімких схилів притискалися бараки, склади й вибудовані з претензією на розкіш оселі господарів. Тут і там виднілися свердловини і бури. Робітники метушилися, немов мурахи, навколо бурів, а поряд стояли налиті нафтою бочки.
— Ласкаво просимо, сер, — сказав Гаррі. — По той бік річки ви знайдете магазини, ресторан і кімнати для ночівлі. Десь тут починається спуск. Досить крутий, і вам доведеться спíшитися, але можете не турбуватися — небезпеки для життя немає.
Він легко зіскочив із сідла, я зробив те саме.