— Краще візьміть коня за вуздечку, — порадив хлопчик тоном людини, яка звикла до того, що до її слів прислухаються.
— Мій кінь спуститься сам, — відповів я. — Показуйте дорогу.
Гаррі вів свого коня попереду, заспокоюючи його голосом, а мій мустанг ішов за мною сам. Форстер повільно крокував позаду нас, вивіряючи кожен рух, і це виглядало контрастно на тлі впевнених і швидких рухів хлопчика. Моя цікавість до малого зростала. Спустившись, ми знову сіли на коней, і я хотів уже попрощатися, припускаючи, що Форстер і Гаррі попрямують додому, тобто вже майже приїхали. Але тут несподівано заговорив Форстер:
— Якщо дозволите, — з підозрілою люб’язністю вимовив він, — ми відпровадимо вас до магазину. Нам треба ще про дещо поговорити.
Хоч мені не було про що говорити з Форстером, я не відмовився, тим більше, що хлопчик мені сподобався і хотілося довше поспілкуватися з ним. Ні про що й гадки не маючи, я зістрибнув з коня біля входу в барак з вивіскою «Все для всіх. Нічліг і товари» і попрямував до дверей, але тут же зупинився: Форстер уже тримав Ластівку за вуздечку.
— Я купую у вас цього коня. Скільки за нього хочете? — запитав янкі з усмішкою.
— Він не продається.
— Даю вам двісті доларів.
Я засміявся йому у відповідь.
— Двісті п’ятдесят!
— Не марнуйте зусиль, сер.
— Триста, — не вгамовувався Форстер.
— Сер, я вам уже сказав: кінь не продається.
— Триста! І ще я плачу за все, що ви купите в цьому магазині.
— Невже ви справді вважаєте, що людина, яка мандрує по прерії, продасть коня, без якого їй загрожує вірна смерть?
— Я дам вам на додачу свого коня. Погоджуйтеся!
— Та кому потрібна ваша шкапа? Вона не варта навіть потертої шапки на моїй порожній голові.
— Мені подобається ваш кінь, і він має стати моїм! — Форстерові явно вривався терпець.
— Охоче вірю, що він вам подобається, але вашим він не стане. У вас не вистачить грошей, щоб заплатити за нього.
— У мене не вистачить грошей?! — він кинув на мене нищівний погляд. — Ви що, глухий? Мене звати Емері Форстер! Та тут кожен підтвердить, що я можу заплатити за тисячу таких мустангів.
Громова Хмара з племені чорноногих. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.
— Мене не обходить ваш гаманець. Якщо справді маєте достатньо грошей на хорошого коня, то йдіть до продавця коней. А мого облиште, будь ласка.
— Ви нахаба й негідник! Обідранець, у якого ноги визирають із дірок у чоботях, повинен радіти, що йому не доведеться красти або грабувати, щоб купити нове взуття!
— Шановний Емері Форстер! Висловлюйтеся, будь ласка, обережніше! Ви сказали, що ціна моєї голови й шапки на ній не вища за жменю пороху для одного пострілу. Та не варто сподіватися, що й за вашу голову ціна вища. А крім того, вважайте на те, що людина, про яку ви думаєте найгірше, може бути швидкою на розправу.
— Не так швидко, шановний! Тут вам не прерія, де кожен волоцюга або грабіжник може робити все, що йому заманеться. У Нью-Венанґо єдиний господар — я, а хто мене не слухається по-доброму, послухається з примусу. Я назвав остаточну ціну. Віддаєш коня чи ні?
Кожен поважний вестмен давно вихопив би вже зброю у відповідь на таку поведінку Форстера, але я людина миролюбна, тож лише бавився, дивлячись на його витівки. Я поводився стриманіше, ніж зазвичай, ще й з огляду на присутність хлопця. Якби ми з Форстером були сам на сам, я б із ним розмовляв по-іншому.
— Ні, — відповів я спокійно і впевнено. — Відпустіть коня!
З цими словами я простягнув руку до Ластівки, але Форстер не хотів відпустити повіддя і з несподіваною для мене силою викинув уперед ліву руку і штовхнув мене так, що я ледве встояв на ногах. У ту ж мить упевнений у безкарності нафтовий король скочив у моє сідло і крикнув:
— Емері Форстер може купити коня навіть тоді, коли його не продають. Я міг би взяти твого коня і так, але я благородна людина, тому сідай на мого коня, він — твій. У магазині можеш взяти, що хочеш, я оплачу увесь рахунок, а триста доларів чекають тебе в будь-який час. Поїхали, Гаррі, з ним більше немає про що говорити.
Не озираючись, Форстер вирушив геть, а хлопчик залишився на місці, пильно розглядаючи мене. Переконавшись, що я не кинувся силою відбивати свою власність, як, на його думку, зробив би кожен вестмен, він із презирством процідив крізь зуби:
— Чи знаєте ви, що таке койот?
— Так, — відповів я абсолютно спокійно, хоч і здогадувався, чому він поставив таке безглузде питання.