— Але це нечесно! А конкуренти? У їхніх руках багаті родовища, і вони негайно затоплять ринок нафтою. Ви розбудите сплячого ведмедя, впоратися з ним потім буде важко. Та й запасів, накопичених у Сполучених Штатах, вистачить надовго.
— Ти перебільшуєш, Гаррі, попит на нафту великий і стане ще більшим. Тобі важко зрозуміти, наскільки слушно я зараз говорю, бо ти ще надто молодий і часто помиляєшся.
— Ти так вважаєш, дядьку?
— Але хіба ж ти не визнав, що помилився щодо того вестмена, чи хто він там? Ніколи б не подумав, що тобі може подобатися таке товариство.
Навіть у блідому світлі свічок було видно, як спалахнув Гаррі. Помовчавши, він стримано відповів:
— Я виріс саме в такому середовищі, і ти це добре знаєш. Я сам жив у глушині, в лісах і преріях, і мені довелося б зневажити власного батька, якби я гордо відвернувся від «такого товариства» тільки тому, що там не заведено носити фраки й циліндри. Згоден, вигляд у них не найкращий, але серед них зустрічаються люди не до порівняння шляхетніші за багатьох джентльменів та промислових королів. І сьогодні я не помилився, я ж сказав, що мені тільки здалося спочатку, що він справжній вестмен. А між припущенням і твердженням є чимала різниця.
Форстер хотів відповісти, але не встиг вимовити ні слова. Пролунав страшний гуркіт, земля затремтіла під ногами. Я подивився убік і з жахом побачив, що у верхній частині долини, там, де робітники бурили свердловини, в небо піднявся величезний вогняний язик. Палахтюча нафта падала на землю й розтікалася навсібіч із неймовірною швидкістю. У ніс вдарив різкий запах смаленого. Мені вже доводилося спостерігати таке моторошне видовище, коли вогненна річка пожирає все на своєму шляху, а розпечене повітря спопеляє легені. Величезним стрибком я подолав відстань, що відділяла мене від веранди, і крикнув заціпенілим від страху людям:
— Гасіть лампи і свічки! Негайно! Зі свердловини вдарила нафта, а ви не заборонили розводити вогонь поблизу. З нафтою виходить газ, і він загорівся, тому гасіть свічки, інакше через хвилину спалахне вся долина.
Я кидався від одного канделябра до іншого, але свічок було так багато, що я однаково не встиг би їх усі погасити. А то ж і в інших будинках яскраво горіли вікна. На роздуми не залишалося часу.
— Люди, рятуйтеся, тікайте звідси! Треба чимдуж вибратися з долини! — кричав я.
Не думаючи більше ні про кого, я схопив Гаррі і стрибнув з ним у сідло. Хлопець не міг оцінити розміри небезпеки, бо не розумів, що відбувається, тож завзято брикався і звивався всім тілом, аби випручатися, але я тримав його міцно, і незабаром він втих. Ластівка мчала уздовж річки, її підганяли не так шпори, як інстинкт. Я сподівався повернути на стежку, якою ми спустилися в долину, але стіна вогню вже перегороджувала нам шлях. Тепер ми могли вийти звідси лише низом, але я вдень не зауважив там жодної стежки, а самі лише скелі, поміж якими зміїлася річка, насилу прокладаючи собі дорогу серед каміння, не залишаючи навіть вузької щілини.
— Чи є інший вихід із долини? — запитав я хлопця.
— Ні, — простогнав він у відповідь. — Пустіть мене. Мені не потрібна ваша допомога, я сам упораюся.
Він знову спробував висмикнутися, але я тільки міцніше стиснув його і вдивлявся у прямовисні скелі попереду, сподіваючись знайти шлях до порятунку. Марно. Раптом я відчув якийсь рух у себе на поясі і почув голос хлопця:
— Що ви збираєтеся зробити зі мною? Негайно відпустіть мене, інакше я вб’ю вас!
У його невеликій, ще напівдитячій руці блиснув мій ніж, який він примудрився вихопити з-за мого пояса. Наступної миті гостре, як бритва, лезо вперлося мені в живіт. Умовляти й переконувати хлопчика не було часу, одним рухом я перехопив руку Гаррі і стиснув її так, що хруснули кістки.
Небезпека наростала з кожною хвилиною. Вогняний потік досяг складів, з оглушливим гуркотом почали вибухати бочки з нафтою, перетворюючи все навколо в море вогню, що розливається з величезною швидкістю і захоплює всю долину. Повітря стало гарячим і задушливим, подих перехопило. Мені здавалося, що нас кинули в казан з окропом, в легені з кожним подихом встромлялися тисячі голок. Голова йшла обертом, і я не знепритомнів тільки тому, що відповідальність за життя хлопчика несподівано додала мені сили.
— Вперед, Ластівко! — хрипким, ледь чутним шепотом підганяв я коня. Жар обпікав губи, і говорити ставало все важче. На щастя, кінь і без примусу летів стрімголов і легко виніс би нас в безпечне місце, якби на нашому шляху не виросли скелі. «У річку!» — промайнуло у мене в голові, і я, пришпоривши й так збожеволілого коня, скерував його до води. Хвилі зімкнулись над нами, освіжили наші обпалені тіла і додали нових сил. Спина Ластівки вислизнула з-під мене, але це було вже неважливо — річка несла палахку нафту, і вогонь наганяв нас. Ніколи в житті мені не доводилося плисти так швидко. Я навіть не плив, а, працюючи однією рукою і ногами, викидав тіло з води, щоб зараз же знову зануритися в неї. Другою рукою я притримував хлопчика, що знепритомнів і судомним рефлексом потопельника вчепився у мій одяг.