Вогонь просвічував річку до дна, і на дні мерехтіли неймовірно красиві відблиски, вони й нагнали на мене страху. Раптом поряд почулося пирхання. «Ластівко, мій вірний мужній товаришу, ти не кинув нас! А ось і берег… Там я знову сяду в сідло…»
Вибравшись із води, я поклав Гаррі на спину Ластівки, але застрибнути в сідло мені забракло сил. Лише з третьої спроби, закликаючи на допомогу Бога й усіх святих, я зумів навіть не сісти, а виповзти на коня.
Мені вже було однаково, куди ми скачемо, я повністю поклався на інстинкт тварини. Мої очі, здавалося, плавилися у своїх орбітах, а світло припалювало мозок. Язик вивалився з почорнілих губ, у всьому тілі було таке відчуття, ніби я обернувся в півзотлілу ганчірку, ще трохи — і стану попелом, який розвіється по світу легеньким подувом вітру. Кінь хрипів і стогнав піді мною майже по-людськи. Він мчав угору по камінню, перестрибуючи через ущелини, валуни і провалля, дивом не зриваючись донизу, а я лежав на ньому, обхопивши його правою рукою за шию, а лівою підтримуючи хлопчика. Останнім, неймовірно великим стрибком кінь виніс нас на рівнину й зупинився. Я повільно сповз на траву і завмер, жадібно ковтаючи свіже повітря, не здатен поворухнутися. Надзусиллям я втримався, щоб не зомліти. Віддихавшись, я підвівся, долаючи біль в обпеченому тілі, і обійняв вірного Ластівку за шию, кінь тремтів. Я цілував його, як наречений цілує молоду в хвилину щастя.
— Дякую тобі, дякую! — бурмотів я коневі, тремтів усім тілом від утоми. — Ти врятував нас обох! Я ніколи цього не забуду!
Небо горіло кривавими спалахами, суцільною стіною стояли над долиною густі чорні хмари з пурпуровим відблиском. Але я не мав часу роздивлятися краєвиди. Гаррі, блідий як полотно, лежав на траві переді мною, все ще стискаючи в руці мій ніж. «Він мертвий, — із жахом подумав я. — Він захлинувся у воді, коли я намагався врятувати його від вогню!»
Мокрий одяг прилип до худенького тільця. Я схилився над ним, відкинув волосся з холодного, як мармур, чола, розтер скроні і притулився ротом до його губ, щоб вдихнути повітря у груди. Я намагався робити все, що міг, але почувався цілком безпорадним.
Нарешті хлопчик здригнувся, чхнув і почав дихати. Серце билося в його грудях часто й нерівно, але все ж билося! Він повільно розплющив очі і подивився на мене поглядом вихідця з того світу. Але через хвилину його мертвий погляд ожив, і він схопився на ноги, дико озираючись.
— Де я? Що трапилося? Навіщо ви мене сюди притягли? — скрикнув він.
— У долині пожежа, але вам ніщо не загрожує. Ми в безпеці.
Від звуків мого голосу й вигляду диму та полум’я в долині він таки отямився.
— Пожежа в долині? Боже мій, там усе горить! Де ж Форстер?
Згадавши про те, що його родичам загрожує смертельна небезпека, він накинувся на мене з докорами та образами:
— Ви — підлий боягуз! Ви — койот, який тікає від гавкоту собак! Чому ви не врятували всіх? Ви цінуєте тільки власну шкуру, тому я зневажаю вас і повертаюся до них.
Він відвернувся від мене і пішов геть, але я схопив його за руку.
— Зупиніться! Ви йдете назустріч власній загибелі. Їм уже ніхто і ніщо не допоможе.
— Відпустіть мене! Я не можу мати нічого спільного з боягузливим койотом.
Він вирвав руку і кинувся бігти, залишивши в моїй долоні якийсь невеликий предмет. Я підніс його до очей. Це був перстень, який зісковзнув з його пальця. Я побіг за ним, але хлопчик уже зник серед крутих скель. Я не ображався на нього, він був ще дуже юний, і страшна картина розгулу стихії позбавила його здатності притомно міркувати, тому мені не лишалося нічого іншого, як влаштуватися на траві й дочекатися світанку, щоб не зламати собі шию під час спуску в темряві по скелях.
Від утоми й пережитого мене трусило. Долина, де все ще лютувала нафтова пожежа, здавалася мені пеклом, з якого мені дивом вдалося вирватися. Мій одяг, зачеплений вогнем, розпався на клапті. Витягнувши з притороченого до сідла мішка новий костюм, я натягнув його. Цей костюм залишився цілим, бо намок.
Ластівка лежав поруч, важко дихаючи і не доторкаючись до трави, якої там було досхочу. Тварині дісталося не менше, а може, й більше, ніж мені. Але що сталося з мешканцями долини? Це питання не давало мені заснути, хоч сон і відпочинок були вкрай потрібні перед далекою дорогою.