Від хвилювання я забув подати Віннету умовний знак, тож із розгону налетів на нього у темряві, а він, не чекаючи мене, ледь устиг в останній момент опустити руку з ножем. Ми зрозуміли один одного з півслова і за мить уже сиділи в сідлах і рівним галопом мчали на схід. Місяць ще не зійшов, і тільки бліде мерехтіння зірок освітлювало нам шлях. Минуло чверть години, потім ще чверть. Тож уже можна було не боятися, що поїзд приїде швидше, ніж ми встигнемо дати про себе знати. Але слід було від’їхати ще далі, аби грабіжники не побачили вогнів поїзда і не зрозуміли, що їхній задум розкритий. Американські поїзди світять поперед себе потужним променем, який добре й далеко видно на рівнині. Нарешті мені здалося, що ми достатньо від’їхали від місця засідки. Спíшившись і стриноживши коней, ми з пучка сухої трави приготували ґніт, посипали його порохом і, розташувавшись на ковдрах, почали чекати, напружено вдивляючись у темряву.
Раптом удалині з’явився відблиск вогню, який незабаром виріс у яскраве світло, і ми почули стукіт коліс. Я витягнув револьвер і пострілом запалив порох. Розмахуючи палахтючим смолоскипом, я став біля самих рейок, намагаючись привернути увагу машиніста. Той, здається, помітив мене відразу, бо, щойно я махнув смолоскипом уперше, поїзд кілька разів пронизливо свиснув, заскреготіли гальма, і ланцюг вагонів, втрачаючи швидкість, зупинився. Я зробив Віннету знак іти за мною і рушив уздовж потяга, який поволі втрачав швидкість. Врешті він зупинився. Не звертаючи уваги на кондукторів і пасажирів, які визирали у вікна і двері, я побіг до паротяга, кинув свою ковдру, яку завбачливо взяв із собою, на фари і голосно сказав:
— Негайно згасіть світло!
Вождь Американський Кінь з племені сіу. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.
Службовці залізничної компанії «Пасифік» — люди кмітливі і при доброму розумі, вони спочатку виконують те, що від них вимагають, і тільки потім ставлять запитання. Вогні погасли, а з віконця локомотива запитали:
— Якого біса ви нас зупинили, сер? Не бачу попереду жодної небезпеки!
— Темрява потрібна, бо попереду на вас чекає зграя червоношкірих, які хочуть пустити потяг під укіс.
— Що? Тисяча чортів! Якщо це правда, то кращого хлопця, ніж ви, я не знаю у всій цій клятій країні! — вигукнув машиніст і зістрибнув на землю. Він потиснув мені руку так міцно, що я ледь не скрикнув від болю.
Нас обступили пасажири.
— Що трапилося? Чому ми стоїмо? Хто ви такі? — сипалися з усіх боків запитання.
Я коротко розповів їм, що попереду на них чекає засідка.
— Чудово! — басом промовив машиніст. — Ми, щоправда, запізнимося й не прибудемо за розкладом, але зате провчимо як слід червоношкірих негідників. Нас не так уже й багато, але всі сміливі, і зі зграєю впораємося. Скільки там тих червоношкірих?
— Тридцять індіанців понка.
— Чудово! Ми з ними впораємося миттю. — він переможно роззирнувся і раптом побачив Віннету. — Боже мій, та це ж червоношкірий!
І машиніст, намагаючись на ходу дістати револьвер, кинувся до Віннету, який гордо стояв неподалік.
— Зупиніться! Це мій друг, який охоче познайомиться зі сміливими вершниками вогняного коня.
— Це вже інша річ! Покличте його сюди. Як його звати?
— Віннету.
— Віннету? — вигукнув хтось із натовпу, і якийсь чоловік, розштовхуючи всіх, протиснувся вперед. — Віннету, великий вождь апачів, тут?
Перед нами постав високий кремезний чоловік, одягнений, на відміну від інших, не як джентльмен і не в форму залізничного службовця, а в мисливський костюм. У темряві я не зміг розгледіти його обличчя. Він став перед вождем і запитав радісним голосом:
— Віннету впізнає свого друга? — радісно спитав чоловік.
— Уфф! — відповів вождь із такою ж радістю в голосі. — Хіба Віннету може забути Вогняну Руку, найкращого з мисливців у прерії? Я багато місяців не бачив мого брата, але не забув його.