Перемога була повною. Білі пасажири, які допомагали, а точніше, не допомагали нам, зносили докупи мертвих індіанців. Поранені втекли разом з живими. Там, де колія була завалена камінням, розпалили багаття, яке давало світло і водночас було сигналом для машиніста. У світлі багаття пасажири відкочували за насип валуни, що перегороджували шлях поїзду. Вдалині з’явилися вогні локомотива.
Поїзд повільно наблизився й зупинився перед перешкодою, із вагонів висипали ті, хто не брав участі в битві, а також залізничні службовці й дами, всі кинулися розпитувати нас про битву. Я коротко розповів про події, і всі дружно почали дякувати і розхвалювати нас, а начальник потяга пообіцяв згадати нас у звіті й повідомити наші імена в газети.
— Це зовсім ні до чого, сер, — відповів я. — Ми — прості вестмени й не шукаємо слави, а Віннету й так досить відомий своїми подвигами. Але якщо вже вам так хочеться комусь віддячити і когось прославити, то можете рознести по всій Америці імена хоробрих джентльменів, які підтримали нас у сутичці з ворогами. За п’ять хвилин вони спалили таку силу-силенну пороху, що його вистачило б, аби перестріляти половину індіанців від Канади до Мексики. Вони заслужили, щоб про їхній подвиг написали газети.
— Ви справді так думаєте, сер? — запитав начальник потяга, який не зрозумів іронії.
— Ну звичайно.
— То вважаєте, що вони поводилися хоробро?
— Надзвичайно.
— Я дуже радий, сер. Неодмінно запишу їхні імена й передам у газету. А де знаменитий вестмен Вогняна Рука? Сподіваюся, він живий?
— Мій брат Вогняна Рука втратив слід Парраноха, — стурбовано втрутився Віннету. — А якщо він зустрів нових ворогів і потребує нашої допомоги? Я і Вбивча Рука підемо його шукати.
— І негайно, — підтвердив я. — Бо дуже ймовірно, що він у небезпеці. Сподіваємося, що ви не поїдете до нашого повернення.
Я підібрав свій штуцер, який кинув на землю ще на самому початку рукопашного бою, зарядив його, Віннету також позбирав свою зброю, і ми пішли до того місця, звідки я кинувся за Парранохом. Світло місяця був занадто слабким, щоб покладатися на власний зір, тож нам довелося уважніше прислухатися. Проте шум локомотива заглушав усі звуки, і тільки коли ми відійшли від нього на значну відстань, змогли розрізняти нічні шерехи.
Ми марно зробили кілька кіл по прерії, все розширюючи їх, і я вже подумував повернутися до поїзда з надією, що Вогняна Рука встиг за час нашої відсутності повернутися туди, як раптом десь здалеку до нас долетів приглушений зойк.
— Це Вогняна Рука! Індіанці намагаються ніколи не видавати себе криком, — сказав Віннету.
— Я теж думаю, що це він, — відповів я, стривожившись і зрадівши водночас. — Швидше туди!
Ми кинулися бігти, але відразу зупинились і здивовано подивилися один на одного: Віннету збирався бігти на північ, а я — на схід.
— Чому мій брат біжить у той бік? Крик долинув із півночі, — спитав Віннету.
— Ні, зі сходу, — заперечив я. — Слухай!
Крик повторився, та ми знову не змогли дійти згоди.
— Бачиш, ти помилився, нам треба бігти на схід.
— Помиляється мій брат, — наполягав Віннету.
— Ми не маємо часу на суперечки. Вогняній Руці загрожує небезпека, тому нехай мій брат іде на північ, а я піду на схід, — запропонував я. — Один з нас неодмінно знайде його й виручить із біди.
— Хай буде так! — погодився Віннету.
Вождь апачів побіг в один бік, я — в другий. Знаючи, що Віннету ніколи не помиляється, я на бігу сварив себе, що не побіг за ним, але незабаром переконався, що цього разу мав рацію все-таки я. Голос було чутно все голосніше і виразніше, і цей голос кликав на допомогу. Нарешті я побачив індіанців, які розмахували томагавками, і Вогняну Руку, який, стоячи вже на колінах, насилу відбивав удари. Це були ті самі індіанці, в яких ми забрали коней.
— Тримайтеся, я тут! — вигукнув я.
Коли відстань між нами скоротилася до п’ятдесяти кроків, становище Вогняної Руки стало зовсім небезпечним: побачивши, що я поспішаю на допомогу, індіанці кинулися битися ще завзятіше, томагавки так і виблискували над його головою. Зволікати було не можна, ще хвилина — і вестменові розкроїли б череп. Тому я зупинився і скинув штуцер. Після довгого бігу я важко дихав, серце калатало в грудях, руки тремтіли. Стріляти було небезпечно, тим більше в такому непевному світлі місяця: я міг випадково потрапити в того, кого хотів врятувати. Але іншого виходу не було; затримуючи подих, я тричі натиснув курок і з радістю побачив, що всі троє індіанців один за одним звалилися на землю.