— Слава Богу! — вигукнув Вогняна Рука, коли я підбіг до нього. — Ви таки встигли! І я, чорт забирай, завдячую вам життям. Сподіваюся, що колись таки зможу відплатити вам тим же.
— Ви поранені? — запитав я, підбігши до нього.
— Загрози для життя немає. Лише два удари томагавка по ногах. Вони не могли дістати мене вище пояса, тому рубали по ногах, щоб я впав на коліна.
— Дозвольте мені оглянути рани. Ви, напевно, втратили багато крові.
— Добре. Дивіться. Але ви неймовірний стрілець! При такому світлі й після такого тривалого бігу влучити всім трьом у голови! Вони усі мертві. На таке здатний лише Вбивча Рука! Коли ви кинулися в погоню за Тімом Фінетті, у мене в стегні вже стирчала одна стріла, ось чому я не міг встигнути за вами. Я відстав і, поки шукав ваші сліди, трохи заблукав. Тут мене й підстерегли індіанці. Мерзотники ховалися в густій траві, і коли я підійшов до них, завдали мені кілька ударів по ногах. Бігти після цього я вже не міг, зі зброї в мене залишався тільки ніж і власні кулаки, тож якби ви не прийшли мені на допомогу, мій скальп прикрасив би пояс одного з цих бандитів. Ви нагодилися дуже вчасно. Я вам цього ніколи не забуду!
Поки вестмен говорив, я оглянув його рани: вони були болючі й численні, але, на щастя, справді не було небезпеки для життя. Трохи згодом з’явився Віннету і допоміг мені перев’язати Вогняну Руку. Він визнав, що цього разу слух підвів його. Залишивши убитих індіанців на поживу звірам і птахам, ми побрели до залізниці. Ішли дуже повільно, бо Вогняна Рука не міг іти швидше. Тож не здивувалися, що поїзд нас не дочекався. Він і так уже надто вибився із графіка, тож затриматися ще довше вони просто не могли.
Коні, яких ми відбили в індіанців, стояли коло наших, і це було непогано, бо можна було транспортувати Вогняну Руку. Нам довелося через його рани зробити привал на декілька днів і почекати, щоб він набрався сил. На відстані шести годин їзди ми знайшли струмок, на берегах якого росли дерева, там ми й зупинилися.
У «фортеці»
Минуло кілька днів, поки ми змогли вирушити в дорогу до «фортеці» Вогняної Руки. Його рани гоїлися повільно, і весь цей час ми жили в тривозі й постійній готовності до нападу індіанців сіу, на чиїй території ми перебували. Наші рушниці мовчали, щоб не привертати уваги червоношкірих, але ми не голодували: ставили сітки — і здобичі було достатньо.
Однієї ночі я сидів із Вогняною Рукою біля багаття, а Віннету був на сторожі і кружляв довкола нашого табору.
— Може, мій брат присяде з нами, — звернувся до нього Вогняна Рука, коли той мовчазною тінню укотре проходив повз нас. — Ми далеченько відійшли від стежки індіанців сіу, і тут нам, мабуть, небезпека не загрожує.
— Очі апача завжди відкриті. Він не довіряє ночі, бо вона мінлива, як жінка, — відповів Віннету, розчиняючись у темряві.
— Він ненавидить жінок, — зауважив я, вважаючи, що починаю одну з тих легких бесід, які ведуть у спокої та тиші під мерехтливими зірками й потім згадують багато років.
Вогняна Рука відкрив футляр, що висів у нього на шиї, вийняв дбайливо замотану люльку, повільно, немов чаклуючи, набив її тютюном і закурив.
— Ви так думаєте? Ви помиляєтеся.
— Але так мені здалося з того, що він говорив, — сказав я.
— Власне, здалося. Але насправді це не так, — відповів Вогняна Рука. — Була одна жінка, за яку він готовий був битися і з людьми, і з сатаною, і з усім світом. Та схоже, що відтоді він забув слово «скво».
— Чому ж він не привів її у свій вігвам?
— Бо вона кохала іншого.
— Хіба червоношкірі запитують про це жінку?
— Це був особливий випадок, вона любила його друга.
— І як же звали його друга?
— Сьогодні він має ім’я Вогняна Рука.
Я підняв очі, здивований тим, що почув; знову я мимоволі доторкнувся до якоїсь повної трагізму історії, що на кожному кроці трапляються на Заході.
Я не збирався та й не мав права розпитувати вестмена про деталі цієї історії, але, мабуть, цікавість була написана на моєму обличчі, тому що Вогняна Рука вимовив:
— Ліпше не будемо ворушити минулого, сер. Повірте мені, я просто не можу про це говорити. Якби мені захотілося комусь розповісти про це, вилити душу, то ви, хоч і такий молодий, були б єдиною людиною, якій я б довірився. Ви стали для мене по-справжньому рідним за той час, що ми провели разом.