— Дяку за довіру, сер. Я теж почуваю до вас приязнь.
— Я знаю, знаю. Ви не раз довели це, рятуючи мене. Якби не ви, мене би вже не було. Я опинився у страшенно складній ситуації і стікав кров’ю, як бізон, у якого влучило безліч стріл. А тут з’явилися ви. Шкода тільки, що не я сам розправився з Тімом Фінетті. Повірте, я дав би собі відрубати руку, аби насолодитися помстою.
Після цих слів спокійне й відкрите обличчя вестмена спотворилося гримасою ненависті. Він лежав поруч зі мною з палахтючими очима і стиснутими кулаками. Якою ж сильною мала бути ворожнеча між ними, якщо навіть після смерті Парраноха Вогняна Рука був охоплений жагою помсти!
Зізнаюся, що моя цікавість що мить, то зростала, думаю, кожна людина на моєму місці почувала б те саме. А тут я ще й раптом довідався про загадкову історію кохання, яку Віннету приховував навіть від мене, свого найкращого друга і брата. Але треба було набратися терпцю й чекати, поки все з’ясується само собою.
Рани Вогняної Руки загоїлися швидше, ніж ми думали, тож уже через кілька днів ми їхали землями індіанців пауні й арапахо до річки Манкíціти, на якій стояла «фортеця» вестмена. Там я збирався пополювати за хутром, а потім із групою траперів на чолі з Вогняною Рукою рушити через Дакоту до озер. Якось увечері ми мовчки сиділи біля вогнища, підводячись тільки для того, щоб підкинути хмиз у вогонь. Раптом на моєму пальці блиснув перстень. Вогняна Рука досвідченим оком помітив його й несподівано підхопився на ноги.
— Що це за перстень у вас на пальці, сер? — запитав він, не приховуючи хвилювання.
— Це пам’ятка про один із найстрашніших днів мого життя.
— Ви мені дозволите подивитися на нього?
Генрі Вільсон з дружиною, з племені апачі-мохаве (явапай). Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.
Я подав йому перстень, він довго розглядав його з усіх боків і нарешті запитав, чомусь дивлячись убік:
— Як він до вас потрапив?
— Від одного хлопчика з Нью-Венанґо.
— З Нью-Венанґо? — скрикнув Вогняна Рука. — Ви були у Форстера? Бачили Гаррі? Що ж це ви таке говорили про найстрашніший день вашого життя?
— Того дня мені й моєму вірному коневі загрожувала небезпека бути засмаженим живцем, — відповів я, простягаючи руку по перстень.
— Залиште його поки що мені! — глухо вимовив Вогняна Рука, стискаючи перстень у кулаці. — Я маю знати, як цей перстень потрапив до вас. Я маю на це право. Святе право, найбільше з усіх людей на землі!
— Заспокойтеся, сер, я не збираюся оскаржувати ваші права. Повірте, якби хтось інший посмів не повернути мені перстень, я змусив би його. Вам же я розповім усе докладно, а ви розкажете про свої права.
— Говоріть! Якби я побачив цей перстень у людини, якій довіряю менше, ніж вам, це стало б для тої людини смертним вироком. Тому розповідайте мерщій!
Отже, таємниці множилися, і всі вони спліталися в один вузол. Вогняна Рука був знайомий з Гаррі та Форстером, а хвилювання, що охопило його, свідчило про те, що ці люди були йому близькі. Цікавість пекла мене, я ледве придушив бажання розпитати вестмена і взявся сам розповідати про зустріч із хлопчиком.
Вогняна Рука лежав біля вогнища навпроти мене, на його дивно напруженому обличчі танцювали відблиски вогню, він дуже уважно ловив кожне моє слово, а коли я дійшов до опису пожежі й розповів, як схопив Гаррі та помчав із ним вниз по річці, він не витримав, скочив на ноги й вигукнув:
— Боже мій, це був єдиний шлях до порятунку! Продовжуйте, прошу вас!
Я теж підвівся, схвильований страхітливими спогадами, і продовжив розповідь. Вогняна Рука стояв навпроти мене з широко розплющеними очима, втупившись очима на мої губи, наче боявся пропустити навіть слово, а його тіло тремтіло від напруги, ніби це він, а не я, сидів із хлопчиком на спині коня, який мчав крізь полум'я і стрибав у вир річки, ніби це він долав страх смерті й намагався дістатися до прямовисної, порізаної тріщинами скелі. Не тямлячи себе, він вхопив мене за плече і стиснув із такою силою, що мені довелося зціпити зуби, щоб не закричати від болю. Хрипке дихання, що більше нагадувало стогін, вирвалося з його грудей.
— Боже! — скрикнув він зі сльозами на очах, коли почув, що я разом із хлопчиком щасливо добрався до краю яру, де вогонь не міг дістати нас. — Це жахливо! Мені здавалося, ніби я сам горю в полум’ї, хоч і розумів, що ви врятували його, інакше він не подарував би вам перстень.