— Він мені його й не подарував. Перстень зісковзнув з його пальця, а він не зауважив цього.
— Тоді ви мусили повернути чужу річ власникові.
— Я хотів зробити це, але Гаррі втік від мене. Мені вдалося побачити його лише наступного дня, в колі якоїсь родини, яка не загинула, тому що їхній будинок стояв на високій скелі.
— І ви сказали йому про перстень?
— Ні. Мене не підпустили до нього і навіть вистрелили в мене.
— Упізнаю Гаррі. Він найбільше ненавидить боягузтво і сплутав вашу витримку з полохливістю. А що сталося з Форстером?
— Я чув, що вціліла лише одна сім’я, інші загинули у вогні.
— Яке жахливе покарання за дурнувате і навіть смішне рішення злити нафту в річку, щоб підняти на неї ціни.
— Ви знали його? — запитав я.
— Мені довелося кілька разів побувати в його будинку у Нью-Венанґо. Він був дуже самовпевнений і захланний, хоча йому слід було поводитися ввічливіше. Принаймні зі мною.
— Там ви й познайомилися з Гаррі?
— З Гаррі? — перепитав він із дивною посмішкою. — Я давно з ним знайомий. Ми зустрічалися й у Нью-Венанґо, і в місцевості Омаха, де живе його брат, та в інших місцях.
— Розкажіть мені про нього. Хлопчик зацікавив мене.
— Тільки не зараз. Ваша розповідь так розхвилювала мене, що я не маю сили на таку розмову. Потім я розкажу вам усе, що знаю. Він не повідомив вам, що йому потрібно було в Нью-Венанґо?
— Ні, він сказав тільки, що заїхав туди по дорозі.
— Он як! Тож ви цілковито впевнені, що йому вдалося уникнути небезпеки?
— Цілковито впевнений.
— А бачили ви, як він стріляє?
— Я вже казав, що він кулею збив квітку з моєї шапки. Незвичайний хлопчик!
— Так-так, ваша правда. Незвичайний! Його батько — старий досвідчений трапер, він сам ллє кулі, і вони завжди влучають у ціль. Від нього Гаррі й навчився стріляти. І не думайте, що він стріляє, тільки щоб похизуватися. Коли буде потреба, він покаже себе.
— А де ж його батько?
— То тут, то там. Це старий волоцюга, але я вас обов’язково з ним познайомлю.
— Мені було б дуже приємно, сер.
— Ви заслужили на його подяку.
— Що ви, не варто говорити про такі дрібниці.
— Я розумію. Ми вже достатньо добре знайомі, щоб я встиг зауважити, що ви не полюбляєте хвалитися. Ось вам перстень. Колись ви зрозумієте, як я вам довіряю, і оціните мій вчинок. — Він із незрозумілою мені багатозначністю поглянув на мене. — Піду-но я заміню Віннету на варті. А ви лягайте спати й наберіться сил для завтрашнього переїзду. Завтра і нам, і коням буде несолодко — за один день доведеться подолати відстань, на яку ми планували потратити два дні.
— Хіба ми не збиралися завтра дістатися тільки до Ґрін-Парк. Чому раптом такий поспіх?
— На те є свої причини. Добраніч.
— Спокійної вам варти й не забудьте розбудити мене, коли буде моя черга.
— Спіть. Ви й так зробили для мене багато. Дозвольте й мені зробити хоч щось для вас.
Мною оволоділи дивні й суперечливі почуття. Я перевертався з боку на бік і не міг заснути, намагаючись хоч якось пояснити поведінку вестмена, але кожна здогадка здавалася безглуздішою за іншу. Я ще довго крутився після того, як Віннету повернувся із варти і загорнувся в ковдру, щоб поспати. Мене розхвилювали спогади про страшний вечір, коли я мало не засмажився живцем, коли в полум’ї згоріли десятки людей, подробиці трагедії стояли в мене перед очима. А серед них у моїй свідомості, що перебувала на межі засинання, раптом з’являвся Вогняна Рука, на обличчі якого застигла дивна гримаса напруги й муки, а у вухах звучали його слова: «Ви й так зробили для мене багато».
Прокинувшись на світанку, я побачив, що біля багаття нікого немає. Обидва мої товариші були десь поблизу, бо над вогнем висів казанок із водою, а поряд лежало нарізане скибками м’ясо, яке залишилося від вечері, і стояв розв’язаний мішок із борошном для коржів.
Відкинувши ковдру і здригаючись від ранкової прохолоди, я попрямував до струмка, щоб умитися, і побачив Віннету й Вогняну Руку, які сиділи на березі. Помітивши моє наближення, вони замовкли, з чого можна було зробити висновок, що говорили про мене.
Через півгодини ми вже скакали до Манкíціти, що лежала за двадцять миль від Міссурі. Коні відпочили за ніч і бадьоро бігли в ранковій прохолоді. Обоє моїх друзів час від часу поглядали на мене, і мені здалося, що вони почали ставитися до мене по-іншому, зі ще більшою повагою і любов’ю. Мені всю дорогу приємно було спостерігати, з якою уважністю і запопадливістю ставилися одне до одного ці двоє кровних братів. Вони не могли б турбуватися одне про одного більше, а тепер і я став об’єктом цієї безмежної турботи. Досі Віннету ставився до Вогняної Руки з більшим теплом, ніж до мене, і я навіть міг би ревнувати, але не ревнував.