Я йшов краєм долини уздовж стрімких скель. То тут, то там я бачив печери, входи до яких закривали шкури диких тварин. Це були печери для житла і зберігання провізії. Адже там, як я зрозумів, жило чимало людей. Та, судячи з кількості скво, яких я побачив дорогою, ще чимало чоловіків були на полюванні і повернуться, мабуть, аж на початку зими, а то ще недовго чекати. На високому виступі стояв курінь, до якого вела вузька стежка з вирубаними в кам’яній стіні сходинками. Я вирішив піднятися туди, щоб оглянути долину зверху.
Коли я вже був нагорі, з куреня вийшов хлопчик і, не помічаючи мене, став біля самого урвища, прикрив долонею очі від сонця і дивився вниз, у долину. Одягнений він був у строкату мисливську сорочку з грубої тканини, пошарпані штани й маленькі мокасини, вишиті бісером і прикрашені голками дикобраза. На голові була зав’язана червона хустка, й такого ж кольору шалик оперізував його тонку постать.
Почувши шум кроків, хлопчик озирнувся, і я зрадів, упізнавши Гаррі.
— Гаррі! Я не вірю своїм очам, чи це ти? — вигукнув я й радісно кинувся до нього, але очі хлопчика дивилися на мене холодно і вороже.
— Якби це не було можливо, сер, ви б мене тут не зустріли, — відповів він. — Але привілей запитувати маю радше я. За яким правом ви порушили спокій нашого табору?
«Невже я заслужив таке хамство?» — подумки запитав я себе, але вголос промовив зовсім інше. У моєму голосі не було загрози, тільки холодне застереження:
— Я думаю, ви ще пошкодуєте про ці слова.
Я повернувся до нього спиною і став обережно спускатися назад, у долину. Отже, я правильно припускав, що Гаррі — син Вогняної Руки. Звичайно, він був ще надто молодий, і слід ставитися до нього поблажливо, але я таки образився, бо не розумів, чому він вважав мене боягузом. Але я собі постановив приховати своє роздратування і підійшов до великого багаття у центрі табору.
Уже звечоріло. Навколо великого багаття зібралися всі мешканці «фортеці». До Гаррі, як я вже переконався, вони ставилися як до рівного, він сидів серед дорослих і вів з ними чоловічі бесіди, уникаючи погляду на мене, хоч я зауважив, що дивився він уже не так люто, як раніше.
Біля багаття розповідали про останні пригоди в околицях, я трохи послухав, а потім підвівся й пішов до коня. Уже за кілька кроків від багаття було геть темно. Над головою мерехтіло небо з тисячами зірок, які розсіювали привітне світло кудись у щасливіші небесні світи, де люди не нападають одне на одного зі зброєю в руках. Ластівка зустрів мене радісним іржанням і потерся головою об моє плече, а я трохи почесав йому гриву: відколи він виніс мене з полум’я, я ще сильніше полюбив його.
Раптом кінь пирхнув, що мало застерегти мене від чогось, і я озирнувся. Від багаття хтось наближався до мене, на голові постаті можна було розгледіти контури замотаної хустки. Це був Гаррі.
— Вибачте, якщо заважаю, — промовив він із несподіваним збентеженням у голосі. — Я хочу подякувати вашому коневі за те, що він врятував мене. Я завдячую йому життям.
— Справді? Мій кінь до ваших послуг. А я не хочу заважати вам, тому — добраніч.
Та не встиг я зробити й кількох кроків, як Гаррі покликав мене:
— Зупиніться, сер!
Він підійшов до мене і тремтячим голосом, не приховуючи хвилювання, сказав:
— Я образив вас, вибачте мені.
— Ви не можете мене образити, — відповів я холодно. — Я ставлюся до вас достатньо поблажливо, щоб не ображатися на дитячі витівки.
Пройшла ціла хвилина, перш ніж він відповів.
— Пробачте мені мою помилку, — сказав він.
— З радістю. Я звик до того, що люди часто помиляються.
— Я буду намагатися більше не зловживати вашою поблажливістю.
— Але можете завжди на неї сподіватися.
Я знову спробував піти, але Гаррі зупинив мене, поклавши руку на плече.
— Будьмо знову друзями. Ви ризикували собою, щоб урятувати мене, і двічі за одну ніч врятували життя моєму батькові. Я хотів подякувати вам за це і сказати, що ви маєте право мовити мені найбільш образливі слова. Я вже знаю ваше ім’я, і мені розповіли про ваші заслуги.
— Будь-який вестмен зробив би на моєму місці те саме. А що стосується заслуг, то є люди, у яких їх незрівнянно більше, ніж у мене. Не дивіться на те, що трапилося, крізь призму синівської любові.