— Раніше я був несправедливий до вас, а тепер ви несправедливі до самого себе. Ви й далі налаштовані проти мене?
— Ні.
— То дозвольте звернутися до вас із проханням.
— Та як хочете.
— Якщо я зроблю щось погане або негідне, сваріть мене, кричіть на мене, але не говоріть, будь ласка, про поблажливість. Прошу вас.
— Добре.
— Дякую, сер. А тепер повернімося до багаття, побажаємо всім на добраніч, і я проведу вас на місце вашої ночівлі. Краще лягти раніше, завтра треба встати на світанку.
— Навіщо?
— Я поставив пастки на бобрів і запрошую вас піти зі мною на здобич.
Він провів мене до печери, підняв полог зі шкір, пропускаючи мене всередину, і запалив свічку з оленячого жиру.
— Тут ви можете спати не побоюючись, що прокинетеся з ревматизмом або нежитем, — сказав він.
— Думаєте, що я настільки слабенький, що на свіжому повітрі починаю чхати і кашляти?
— І в думках такого не було, сер! Річ у тім, що ночі в долині холодні й вологі, а я хочу, щоб вам у нас було зручно. Почувайтеся як удома. Добраніч!
Він подав мені руку і вийшов, приязно всміхнувшись на прощання. Залишившись на самоті, я уважно оглянув печеру, трохи схожу на чернечу келію. Це була не природна печера, як мені спочатку здалося, а вирубана в скелі людською рукою. Кам’яна підлога була встелена шкурами, а біля стіни стояв збитий із товстих колод вишневого дерева тапчан із купою вовняних ковдр. На кілочках, убитих у тріщини гранітних скель, висіла мисливська зброя. Судячи з усього, Гаррі поступився мені власного оселею.
Величезна втома раптово огорнула мене, і тільки через це я зостався в тісній келії: той, хто звик до неосяжного простору прерії, вкрай неохоче лишається у в’язницях, які люди гордо називають помешканнями.
У печері було тихо, тому я спав як убитий і прокинувся пізніше, ніж зазвичай, та й то мене розбудив чийсь голос:
— Сер, я готовий подумати, що то ви там міряєте ковдру, тож радив би змінити положення з горизонтального на вертикальне. Мені здається, так вам буде ліпше.
Я схопився на ноги і, ще остаточно не прокинувшись, із подивом втупився в людину біля входу в печеру. Це був Сем Гоукенс у повному траперському спорядженні.
— Через хвилину я буду готовий, любий Семе.
— Покваптеся, маленький сер вже давно чекає нас, щоб показати вам свої угіддя.
— Ви йдете з нами?
— Доведеться, качка б мене копнула. Хлопчик не дотягне на собі все спорядження, а Вбивча Рука — не мул.
Гаррі чекав нас біля виходу з долини. Сем закинув на спину кілька пасток і поспішив до хлопчика.
— Ми йдемо пішки? — запитав я.
— Хіба ваш кінь уміє ставити сильця або ловити бобрів на дні річки? Треба поспішати, щоб встигнути повернутися до обіду, інакше нам доведеться постити до вечора, — відповів Сем. Він був усе такий же безжурний жартівник.
— Але мені треба напоїти коня!
— Не турбуйтеся, Гаррі вже все зробив.
Його слова втішили мене: Гаррі подбав про мого коня, а отже, і про його господаря. Вогняна Рука зумів пояснити синові, якого ставлення я заслуговую. Коли ми вже прямували до виходу, до нас підійшов Віннету і зробив Гаррі індіанський комплімент:
— Син Рібанни сильний, як дорослий воїн, від його очей не вислизне жоден бобер, а рука не зможе донести всі шкурки, які він зуміє добути, — промовив він. Помітивши, що я озираюся й шукаю очима Ластівку, Віннету додав: — Мій брат може не турбуватися, я подбаю про його коня.
Минувши вузький ярок, що відокремлював нашу «фортецю» від рівнини, ми пішли вздовж струмка у протилежному від вчорашнього напрямку, а потім повернули ліворуч і йшли, поки не дісталися до того місця, де струмок впадав у Манкíціту. На її берегах росли дерева, дикий виноград обплутував стовбури, переплітаючись із гілками, звисав униз, живою павутиною вкриваючи землю. Це плетиво було таким густим, що без ножа пробити собі дорогу було майже неможливо.
Сем Гоукенс ішов попереду, і я, дивлячись на його згорблену постать із пастками на спині, згадував, як вулицями мого рідного міста ходили словаки, які торгували мишоловками. І хоч довкола і близько не було жодних ворогів, ноги Сема старанно обходили ті місця, де міг би залишитися слід, маленькі оченята уважно оглядали густі зарослі. Стояла вже пізня осінь, але довкола ще повно було зеленого листя. Раптом Сем зупинився, підняв угору гілку, обережно виглянув із-за неї і, переконавшись, що все спокійно, пішов далі. Гаррі — за ним.
— Ходімо, сер. Тут у нас протоптана стежка до бобрової греблі, — шепнув він мені.