І справді, за зеленою завісою починалася стежка, яка петляла по густих зарослях. Ще якийсь час ми йшли вздовж річки, прихованої серед гущавини кущів, поки Сем не зупинився і не приклав палець до вуст на знак мовчання. З річки долинало тихе посвистування.
— Прийшли, — ледь чутно, одними губами, вимовив Гаррі. — Вартові бобрів уже насторожилися.
Ми стояли як укопані, поки свист не замовк, і тільки тоді обережно рушили далі. Підійшовши аж до берега, ми визирнули з-за кущів і просто перед собою побачили невелику колонію бобрів.
Річку перетинала широка гребля, по якій навіть людина могла б перебратися на протилежний берег. Чотириногі будівельники працювали швидко і злагоджено. Одні підгризали дерева і валили їх у воду, інші дотягували їх до греблі, треті, орудуючи хвостом, обмазували споруду глиною.
На березі сидів великий бобер і уважно дивився по боках. Раптом товстун-вартовий нашорошив вуха, видав уже знайомий нам свист і зник під водою. Решта звірят миттєво кинулася за ним, кумедно човгаючи пласкими хвостами по воді і розбризкуючи її навсібіч.
Але не було часу на ці зворушливі спостереження, бо налякати звірят могло тільки наближення ворога. А найбільшим і найнебезпечнішим їхнім ворогом залишається людина. Не встиг останній бобер сховатися під водою, як ми вже лежали під гілками пінії, які звисали низько над землею, і зі зброєю в руках чекали появи непроханих гостей.
Незабаром на берег праворуч від нас вийшли двоє індіанців. В одного з них на плечі висіли пастки, другий ніс боброві шкурки. Вони були озброєні і поводилися так, немов очікували на кожному кроці зустріти ворога.
— Чорт! — прошипів крізь зуби Сем. — Негідники знайшли наші пастки і зібрали врожай, який не сіяли. Ну, стривайте! Старенька Лідді зараз пояснить вам, хто тут господар, качка б мене копнула!
Він прицілився, але я, вважаючи, що треба діяти без зайвого галасу, схопив його за плече і втримав. З першого погляду було ясно, що до нас завітали індіанці понка, а бойові кольори на їхніх обличчях свідчили про те, що вони вийшли не на полювання, а на стежку війни. Можливо, десь поблизу була не одна сотня кровожерливих головорізів, готових прибігти на звук пострілів і розквитатися з нами за смерть товаришів.
Кріль-Що-Біжить, вождь племені пікані (чорноногі). Монтана, прибл. 1900 рік. Фото Едварда Киртіса. Бібліотека Конгресу США.
— Не стріляйте, Семе! — прошепотів я. — Візьміть із собою тільки ніж. Напевно, вони тут не одні.
Сем Гоукенс погодився зі мною, хоч у нього і свербіли руки загнати червоношкірим по кулі.
— Я, звичайно, згоден, що краще прибрати їх потихеньку, але я людина стара, а мій ніж притупився, і мені з двома такими молодцями не впоратися.
— Я допоможу вам.
— Чорт би їх узяв! Чотири пастки, по три з половиною долари кожна! А за вкрадені боброві шкури вони заплатять своїми.
— Вперед, Семе, поки не пізно.
Індіанці стояли до нас спиною, зайняті пошуком слідів на березі. Відклавши рушницю і діставши ніж, я повільно поповз до них, і тут раптом біля самого вуха пролунав стривожений шепіт Гаррі:
— Сер, дозвольте мені зробити це за вас.
— Не треба, Гаррі. Я сам.
Підкравшись до індіанців ближче, я вистрибнув із кущів, обхопив лівою рукою шию того, що стояв ближче до мене, і вдарив його ножем між лопаток. Ніж із хрускотом встромився в тіло, і червоношкірий без стогону впав на землю. Читач повинен мене зрозуміти: я не люблю вбивати, але індіанці могли по наших слідах знайти вхід до «фортеці», а я не мав права наражати на смертельну небезпеку життя інших членів громади.
Не гаючи ні секунди, я вихопив ніж із рани, щоб допомогти Семові, але той уже стояв над поваленим ворогом і навіть встиг зняти з нього скальп.
— Тепер ти можеш ставити сильця й пастки в Країні вічного полювання, — говорив він, діловито розглядаючи скальп. — І хоч мені твоя шкурка ні до чого, я все ж залишу її на пам’ять. Ви візьмете собі другий скальп?
— Ні, — відповів я. — Ви ж знаєте, Семе, як я ставлюся до цього варварського звичаю. Дивно, що ви так цим захоплюєтеся.
— На те є певні причини, сер. До зустрічі з вами мені довелося воювати з такими червоношкірими, що в мене не лишилося ні краплі співчуття до них, та й вони мене не шкодували. Дивіться!
Він зірвав із голови свій пошарпаний часом капелюх, а разом з ним і перуку, під якою ховався багряний і жаский скальпований череп. Однак це видовище було для мене не новим, тому й не справило належного враження.
— Що скажете на це, сер, качка б мене копнула? — виправдовувався далі Сем. — Я носив власну шевелюру з раннього дитинства, звик до неї і мав на неї повне право! І раптом з’являється десяток індіанців пауні й забирають у мене мою природну прикрасу. Довелося йти в місто, викласти три в’язки бобрових шкур і придбати накладне волосся. Не перечу, перука — штука зручна, особливо влітку, її можна зняти, якщо спітнієш; за неї поплатився життям не один червоношкірий, тож тепер здерти скальп — це для мене більше задоволення, ніж зловити бобра.