— Грюкіт? Невже я аж так гримів? Старий дурний єнот! Зібрався по скальпи, а його чути аж у Канаді, качка б мене копнула! — журився Сем. — А як ви тут опинилися? Напали на слід червоношкірих?
Вислухавши мою розповідь, він погодився з моїми припущеннями.
— Ага, — сказав він, — доведеться витратити чимало пороху. А я спокійнісінько йшов назад у табір, коли раптом побачив двох червоношкірих, які крадуться в кущах десь за вісім кроків від мене. Довелося сховатися в кущах і поспостерігати за ними. Один з них пішов униз за течією, а другий рознюхує, що робиться в долині. Однак я впевнений, що ця прогулянка не піде їм на користь. Я буду чекати їх тут, щоб розпитати про враження.
— Думаєте, вони повернуться сюди?
— Ну звичайно, червоношкірі захочуть зустрітися там, де розійшлися. Якщо хочете допомогти мені, то йдіть он у ті кущі, щоб вони опинилися між двох вогнів. І пильнуйте хлопчика, а то він від нетерпіння може наробити дурниць.
Я послухався Сема, і ми з Гаррі сховалися в кущах. Чекати довелося довго, лише через кілька годин ми почули тихі кроки, і на галявину вийшов високий посивілий воїн. На його поясі вже бракувало місця для нових скальпів, і він прикрасив своїми бойовими трофеями шви на куртці і штанях.
Щойно він опинився між нами, ми накинулися на нього й покінчили з ним. Така ж доля чекала й другого розвідника. Тепер ми могли повернутися до «фортеці» тим же шляхом, яким уранці пішли з неї. Біля входу в кущах ожини лежав Вілл Паркер, який повідомив, що один із розвідників блукав в околицях нашого табору. Сем здивовано подивився на Вілла:
— Ти був, є і залишишся ґрінгорном, Вілле, поки червоношкірі не знімуть із тебе скальп. Ти, напевно, подумав, що індіанець прийшов сюди половити мурашок, і тільки тому не пристрелив його, качка б мене копнула!
— Обережніше, Семе Гоукенсе! А то я надолужу те, що не зробив з індіанцем. Відколи це Вілл Паркер став для тебе ґрінгорном? Думай, що кажеш, старий єноте. Не знаю, скільки синів було у твоєї матері, але ти точно не найрозумніший з них, якщо досі не збагнув, що розвідників не вбивають, щоб не привертати уваги ворога.
— Може, й так, але його скальп вже в мене.
І Сем Гоукенс почалапав уздовж струмка і, перш ніж сховатися у кам’яному тунелі, обернувся і промовив:
— Будь пильним, Вілле. Цих червоношкірих тут страшенно багато, і вони готові пхати свого носа, куди їх не просять.
І ми пішли в лабіринт, який вів до «фортеці». Там на пронизливий свист старого трапера збіглися всі мешканці й мовчки та зосереджено вислухали нашу розповідь. Тільки Вогняна Рука не зміг стримати крику радості, коли я згадав білого вождя Парраноха:
— Невже? Тепер він від мене не втече, я виконаю свою клятву. Я стільки років чекав!
— Але як сталося, що в нього знову відросло волосся?
— Та так само, як і в Сема Гоукенса. Тієї ночі ви його тільки поранили, і поки я приходив до тями після поранення, він встиг одужати й вирушив за нами навздогін.
— То чому ж він не напав на нас дорогою?
— Я не знаю, але причина точно якась є, і ми її незабаром дізнаємося. Ви дуже втомилися, сер?
— Ні.
— Я повинен побачити його сам. Проведете мене до їхнього табору?
— Ясна річ. Хочу лише наголосити, що це небезпечно. Розвідники індіанців не повернуться, а інші підуть на їхні пошуки і знайдуть трупи. І якщо ми зустрінемося з ними в лісі, шлях назад нам буде відрізаний.
— Усе це можливо, але я не можу просто сидіти тут й чекати, поки вони нас знайдуть. Діку Стоуне!
З натовпу вийшов Дік Стоун, який провів учорашній день на полюванні й тому не бачив мене. Ми обійнялися.
— Ти чув, куди ми зібралися? — запитав його Вогняна Рука. — Бери рушницю, ходімо подивимося на червоношкірих.
— Я готовий, сер. Ми йдемо пішки?
— Так. Ті, хто залишається в таборі, нехай сховають боброві шкури. Може статися, що червоношкірі таки проникнуть у «фортецю», тоді вони принаймні не повинні відразу знайти здобич. Гаррі, ти з Віллі Паркером і Балчером стежиш за порядком у таборі.
— Батьку, дозволь мені піти з тобою, — у голосі хлопчика чулося благання.
— Ти ніяк не зможеш допомогти мені, дитино, відпочинь, тебе чекає ще не один похід.
Гаррі ніяк не хотів погодитися з рішенням батька, але той був невблаганний, і незабаром Вогняна Рука, Дік Стоун і я крокували вздовж струмка до виходу. На виході ми віддали розпорядження вартовим і Гоукенсові, який далі ховався біля входу до «фортеці». Ми пішли уздовж скель, які захищали «фортецю», бо ця дорога здавалася найбезпечнішою. Тил у нас був прикритим. Я шкодував, що з нами не було Віннету, який пішов з табору кілька годин тому й досі не повернувся. З одного боку, апач з його диявольськи тонким чуттям був незамінним у нашій ситуації, коли, продираючись крізь зарослі, ми могли на кожному кроці ніс у ніс зіткнутися з індіанцями, посланими на пошуки зниклих розвідників, з другого боку, я тривожився за нього. Адже якби він зараз зіткнувся з ворогом сам-один, то шансів вижити мав би небагато.