— Вже йду, — відповів Дік, — але спершу хтось витягніть ножа з моєї рани, бо мені туди не дістати.
Один з трьох індіанців, з якими бився Стоун, розпоров йому бік, і ніж так і лишився в рані, поступово встрягаючи все глибше під час сутички. На щастя, рана не була загрозливою для життя, а залізні м’язи Діка відразу ж стяглися, як тільки висмикнули ніж.
Через кілька хвилин Віннету вміло позатирав усі сліди битви. Залишалося придумати, що робити з полоненим Парранохом, який лежав на землі без тями.
— Доведеться нести його на собі, — запропонував я.
— Я з насолодою допоможу вам донести його, щоб потім судити негідника й повісити. Я сам виберу для нього найвигіднішу гілку, — вимовив Дік Стоун і взявся зрізати грубі гілки і розпорювати на шматки ковдру Парраноха, щоб зробити ноші. Ми поклали тіло на ноші й потягли за собою по землі. Щоправда, ми залишали за собою такий широкий слід, що Віннету коштувало чималих зусиль, аби приховати його хоч трохи.
Коли я прокинувся й вийшов з моєї келії наступного ранку, сонячні промені ще не торкнулися вершин скель. В долині клубочився туман, а на кам’яному виступі біля моєї печери повітря було чисте і прозоре. Знизу чути було спів не відомих мені птахів. Однак цей чудовий ранковий концерт не міг відвернути мене від думок про вчорашні події.
Один з наших мисливців, який блукав напередодні по лісах у пошуках дичини, повідомив, що бачив ще один загін індіанців понка, а отже, червоношкірих, що оголосили нам війну, було більше, ніж ми припускали, а наше становище — ще скрутніше. Все свідчило про те, що вони вирішили знищити колонію траперів.
Решту попереднього дня і весь вечір ми готувалися до можливої атаки ворога. Щось вирішувати щодо нашого полоненого наразі не було часу. Він отямився вже у «фортеці» й лежав під вартою в одній з печер, руки й ноги його були надійно зв’язані шкіряними ременями.
Я сушив собі голову над тим, як уникнути сумної долі, що її готували нам індіанці, тим часом пішов перевірити, чи не сталося чогось із полоненим. Звук чиїхось кроків відірвав мене від роздумів. Переді мною стояв Гаррі.
— Доброго ранку, сер. Я бачу, вам, як і мені, не спиться.
— Доброго ранку, Гаррі, — відповів я на його вітання. — Просто я захотів перевірити, як охороняють Парраноха. Становище наше скрутне, тому пильність не завадить.
— Ви злякалися червоношкірих? — посміхнувся Гаррі.
— Я знаю, що ви жартуєте. Але насправді нас лише тринадцять осіб, а їх понад сотню, тож у відкритому бою ми не маємо шансів на перемогу. У «фортеці» відсидітися нам теж не вдасться.
— Не згущуйте барви, сер! Нас тринадцять осіб, але кожен вартий сотні. А нашу «фортецю» не завоюють навіть тисячі дикунів.
— Я не настільки самовпевнений, Гаррі. За один день індіанці втратили десять воїнів, та ще й вождя. Крім того, вони злі на нас за свою поразку біля залізниці. Вони не знайдуть Парраноха серед убитих і здогадаються, що він у наших руках. А така орда, якщо вже пройшла стільки, то прагне за всяку ціну домогтися свого.
— Усе це правда, але не причина для таких безнадійних висновків. Я теж знаю цих людей і вважаю, що в нас немає підстав для побоювань. Вони полохливі і сварливі за своєю природою, тож здатні лише на підлість і підступ, на те, щоб нападати на беззахисних, — продовжував самовпевнений хлопчик. — Ми з батьком побували в їхніх володіннях від Міссісіпі до Тихого океану і від Мексики до Великих озер, і завжди вони тікали від нас. Іноді, щоправда, і нам доводилося тікати, але тільки якщо їх було занадто багато. Та врешті-решт перемога завжди була за нами.
Я дивився на запалене обличчя хлопчика й мовчав. Не знаю, що він прочитав у моїх очах, але після короткої паузи Гаррі мовив:
— Що не кажіть, проте іноді в людському серці поселяються почуття, не коритися яким не може ніхто: ні дорослий, ні дитина. Якби нам вчора вдалося дістатися до гирла річки, я показав би вам могилу, в якій лежать дві найдорожчі моєму серцю людини. Їх убили червоношкірі, і відтоді моя рука сама тягнеться до зброї, коли я бачу індіанця. Не один з них упав з коня, убитий кулею з цього пістолета, з якого влучили в серце моєї матері і який я показував вам ще у Нью-Венанґо.
Два Свисти з племені апсароке (кроу). Північна Дакота, прибл. 1908 рік. Фото Едварда Киртіса. Бібліотека Конгресу США.
Він дістав пістолет із-за пояса і простягнув його мені, продовжуючи:
— Ви добре стріляєте, сер, і мало хто може зрівнятися з вами в цьому, але, запевняю вас, із цього старого дула ви не влучите з п’ятнадцяти кроків навіть у слона. Можете собі уявити, скільки мені довелося вправлятися, щоб стріляти так, як я вам показав у Нью-Венанґо. Я вмію стріляти з будь-якої зброї, але якщо мені треба вбити індіанця, я завжди беру в руки тільки цей пістолет, тому що я поклявся: за кожне зернятко пороху, який виштовхнув смертоносну кулю для моєї матері, я заберу життя в одного червоношкірого. Мені здається, я вже близький до мети.