— Я знаю, що ви хочете сказати, бо я сам говорив собі те саме тисячу разів. Ви чули легенду про привидів, які мчать по рівнині, знищуючи все, що опиняється на їхньому шляху? Мабуть, у цьому є глибший сенс, який каже нам, що нічим не приборкана воля людини, наче розбурхане море, спершу має змити все з поверхні землі, а вже потім прийде цивілізація і принесе закон. У моїх жилах — також бурхливе море, і я намагаюся встояти перед його тиском, але знаю, що рано чи пізно воно поглине мене.
У його словах звучало гірке передчуття. Він замовк, а я довго не наважувався порушити тишу. Хлопчик говорив, міркував і чинив, як дорослий. Це відштовхувало мене, це було проти людської природи, але водночас я розумів, що не маю права осуджувати його. Я спробував м’яко переконати його, що людина має залишатися людиною за всяких обставин. Він кивав головою, але я відчував, що мої слова не можуть пробити панцир, викуваний жагою помсти.
Раптом знизу пролунав гучний свист.
— Батько кличе нас, — промовив до мене Гаррі. — Ходімо, для бранця настала година смерті.
Я встав, узяв його за руку, спробував зазирнути в його очі.
— Гаррі, чи можете ви виконати моє прохання?
— З радістю, якщо це мені під силу.
— Залиште бранця дорослим чоловікам.
— Ви просите мене про неможливе. Я все життя мріяв про те, як опинюся віч-на-віч із Парранохом, як знищу його. Я уявляв собі цю помсту у найдрібніших деталях, ця мить була метою мого життя, тією ціною, яку я міг би заплатити за всі труднощі і все, чого я був позбавлений. І тепер, коли я так близько до мрії, я повинен від неї відмовитися? Ні, ні і ще раз ні!
— Це ваше бажання буде виконане навіть без вашої безпосередньої участі. Але людина має прагнути до вищої мети, ніж ця, а людське серце не може бути цілком віддане лише помсті.
— Думайте, що хочете, сер, але я маю право на власну думку і не можу виконати ваше прохання. Ходімо вниз.
Мене дуже цікавив цей незвичайний хлопчик, обдарований від природи, він неймовірно розвинув усі свої здібності. Мені було прикро за його впертість щодо кривавої мети. Я був до глибини душі схвильований нашою розмовою і повільно рушив за ним униз. Спустившись, я насамперед підійшов до вірного коня, поплескав його по шиї і тільки тоді попрямував до мисливців, які зібралися навколо Парраноха й обговорювали, як ліпше його стратити.
— Цього негідника треба якнайшвидше вбити, качка б мене копнула, — говорив Сем Гоукенс. — Але я занадто дбаю про честь моєї бабусі Лідді, щоб дозволити їй вистрілити в такого мерзотника.
— Це правда, він повинен померти, — погоджувався з ним Дік Стоун. — Я з насолодою доберу йому дерево й гілку, нічого іншого він не заслуговує. А що ви скажете, сер? — звернувся він до Вогняної Руки.
— Боюся, що смерть мерзотника зганьбить нашу прекрасну долину. Його слід стратити там, де він убив моїх рідних. Місце, яке колись чуло мою клятву, буде свідком її виконання.
— Тоді навіщо я тягнув сюди цього лисого негідника? — втрутився Дік Стоун. — Навіщо даремно ризикувати? Мені зовсім не хочеться розлучатися з моєю шевелюрою. Весь ліс аж кишить червоношкірими дияволами.
— Що думає про це вождь апачів Віннету? — запитав Вогняна Рука, розуміючи, що Дік Стоун має рацію.
— Віннету не боїться стріл індіанців понка. На його поясі вже висить скальп Парраноха, і він дарує цього койота своєму білому братові.
— А як вважаєте ви? — звернувся до мене Вогняна Рука.
— Стратьте його, як хочете, але не зволікайте. Ніхто з нас не боїться індіанців, але навіщо даремно наражатися на небезпеку? Ця людина не варта такого.
— Залишайтеся тут, сер, і сторожіть свою спальню, — втрутився Гаррі в розмову дорослих, кинувши на мене дивний погляд. — Я вимагаю виконати вирок там, де лежать жертви убивць. Сама доля віддала його в наші руки саме тут. Я бачу в цьому знак провидіння і вимагаю виконати мою клятву на могилі матері.
Бранець був прив’язаний до стовбура товстого дерева. Шкіряні ремені глибоко врізалися в його тіло, але, попри біль і те, що там вирішували його долю, на обличчі, поораному слідами минулих пригод, не здригнувся жоден м’яз. У його потворних рисах, здавалося, відбилося все його життя, повне страхітливих злочинів, а вигляд багряного голого черепа, який ще не зажив, тільки посилював моторошне враження.
Після тривалої наради, у якій я вже не брав участі, всі розійшлися і стали готуватися в дорогу. Бажання хлопчика таки перемогло, а я ніяк не міг позбутися передчуття лиха. Вогняна Рука підійшов до мене, поклав руку на плече і промовив: