— Нехай здійсниться Божа воля. Не судіть нас за своїми законами, сер.
— Я не смію осуджувати вас. Злочин має бути покараний. Але дозвольте мені ухилитися від особистої участі у страті. Ви таки вирішили йти на Біфорк?
— Так. А вас я попрошу подбати про охорону табору.
— Коли ви повернетесь?
— Важко сказати. Все залежить від того, що на нас чекає зовні. Прощавайте й будьте обережні.
Він пішов до тих, хто відв’язував від дерева Парраноха. Бранцеві запхали в рот кляп, прив’язали ременями до нош, маленький загін попрямував до виходу з долини. Віннету, перш ніж приєднатися до групи, підійшов до мене:
— Мій білий брат залишається у «фортеці»?
— Вождь апачів знає мої думки, тому мої губи можуть мовчати.
— Мій брат обережний, він перевіряє глибину, перш ніж увійти у воду, але Віннету повинен піти з сином Рібанни, убитої Парранохом.
Я знав, що він думає так само, як я, але йде зі всіма, бо хвилюється за їхню долю.
Після їхнього відходу у «фортеці» залишилися тільки троє вестменів, серед них Дік Стоун. Я зібрав їх і сказав, що збираюся вийти на розвідку й оглянути околиці.
— Не варто, сер, — сказав Дік. — Біля входу в долину стоїть вартовий, крім того, щойно ходив на розвідку Віннету, тож нам краще відпочити перед важкою роботою. Чує моє серце, що нам сьогодні буде несолодко.
— Що маєте на увазі?
— У червоношкірих пильні очі й чутливі вуха, вони обов’язково щось рознюхають і можуть у будь-який момент прийти сюди.
— Ви маєте рацію, Діку. Саме тому я й піду подивитися, що там навколо. Чекайте мене тут, я скоро повернуся.
Я набив магазин штуцера патронами й вийшов. Вартовий, який сховався у кущах ожини, запевнив мене, що нічого підозрілого не бачив, але я давно знав, як безтурботно іноді поводяться навіть досвідчені мисливці, і навчився довіряти тільки власним очам. Не помилився я й цього разу. Продершись крізь колючі зарості, майже біля самого входу в долину я виявив кілька нещодавно зламаних гілок і почав уважніше оглядати там землю. Щойно тут лежала людина, яка ретельно розрівняла опале листя за собою, щоб не залишилося ніяких слідів.
Отже, червоношкірі нас підслуховували й бачили, як мої друзі вийшли з «фортеці» з Парранохом! Але насамперед вони спробують врятувати свого вождя і тільки потім підуть на штурм табору. Тому треба було завчасу попередити Вогняну Руку. Не можна було гаяти ні хвилини. Я віддав розпорядження тим трьом вестменам, які зосталися в таборі, озброїтися й бути напоготові, а сам поспішив за загоном.
Незабаром я вже дістався до місця вчорашньої сутички: трава на галявині була витоптана, трупи вбитих нами індіанців зникли. Справджувалися мої найгірші припущення, тим більше, що уздовж слідів білих потягнулися відбитки не однієї пари ніг у мокасинах. За ними стежили, і кількість переслідувачів-індіанців все зростала. Я пришвидшив крок і подвоїв обережність: за моїми розрахунками, десь там червоношкірі мали б напасти з засідки на вестменів.
Так я дійшов до місця злиття річок Біфорк і Манкíціта. З розповіді Гаррі, там і відбувся бій, який поклав початок смертельної ворожнечі між його батьком і Парранохом, і там же поховали його сестру й матір. Чагарник змінився на високу густу траву, дерева порідшали, утворивши велику галявину, на якій я побачив мисливців, які розмовляли та енергійно жестикулювали. Парранох із кляпом у роті був прив’язаний до величезної пінії.
На жаль, я був не єдиним глядачем: переді мною, не спускаючи очей із блідолицих, скрадалися троє індіанців. Решта, мабуть, обходили галявину з усіх боків, щоб відрізати моїм товаришам усі шляхи до відступу. Зволікати не було як, тож я прицілився і натис на курок.
Мій постріл пролунав, як грім з ясного неба, і для білих, і для червоношкірих. Але ще не стихло його відлуння в лісі, як на галявину полетіла хмара стріл, потім пролунав бойовий клич, і з кущів висипалися з півсотні розмальованих індіанців.
Розстрілявши всі патрони, я теж кинувся на галявину слідом за червоношкірими й побачив, що Гаррі, не звертаючи уваги на небезпеку, цілиться з пістолета в Парраноха. Якою ж сильною була його ненависть, якщо думав він не про порятунок власного життя, а про страту мерзотника! Однак вистрілити йому завадив величезний індіанець, який одним ударом звалив хлопчика з ніг.
Мисливці не розгубилися. Вони стали спиною один до одного або попритулялися до дерев і завзято захищалися від індіанців, які насідали з усіх боків. Але багато наших вже були поранені, бо стали відкритою мішенню, та й сили надто нерівні.
Віннету й Вогняна Рука кинулися до Парраноха, але перед ними виросла стіна червоношкірих, пробитися крізь яку не зміг би навіть герой з легенд. Звільнений від пут Тім змахнув руками, вихопив у когось томагавк і, скрегочучи зубами, накинувся на Віннету.