— Ходи сюди, собако пімо! Ти життям заплатиш мені за мій скальп!
«Пімо» — це найобразливіше для апача прізвисько, особливо з вуст ворога. Віннету, не зважаючи на рани, розлючено кинувся до смертельного ворога, але про який чесний поєдинок могло йтися, якщо вождя апачів тут же оточили з усіх боків, а друзі трапера захищали своє життя й не могли прийти на поміч.
Розуміючи, що нам не протриматися навіть десять хвилин, я звалив Гаррі собі на плече, розмахуючи штуцером, пробився крізь натовп червоношкірих і голосно крикнув, перекриваючи шум бою:
— У воду! Швидше у воду!
Я стрибнув з урвища й відчув, як над моєю головою зімкнулись хвилі. Річка була глибока, але вузька, й за кілька ривків я дістався до протилежного берега. Хлопчик отямився. Однак і там було небезпечно. Я озирнувся й побачив, що ті з моїх товаришів, хто зміг прорвати кільце ворогів, взяли з мене приклад. За ними з виттям мчали індіанці, а це означало, що битва ще не закінчена і перекинеться на цей берег. Я збирався зайти за поворот і знову переплисти річку, щоб заплутати переслідувачів. Але тут повз нас, човгаючи мокрими мокасинами, швидко прошкандибав Сем Гоукенс і зник у кущах. Його план видався мені значно раціональнішим за мій, тож я зробив те саме. Я тягнув хлопчика з собою, але той раптом став упиратися.
— Батько! — вигукнув він у тривозі. — Я повинен бути з ним, я не можу залишити його!
— Ми не допоможемо твоєму батькові! — квапив я Гаррі, мало не силоміць тягнучи його за собою. — Твій батько вибереться сам.
Продершись крізь прибережні хащі, ми знову опинилися біля річки, трохи вище від місця, де перепливали на протилежний берег. Індіанці, які переслідували нас, кинулися у напрямку Манкíціти, тож ми могли тепер безпечно пробиратися до «фортеці». Ми знову перепливли річку. Старий Сем Гоукенс чекав нас на другому березі, обтрушуючись, немов пес після купання.
— Сер, повернімося на галявину, де була бійка. Наскільки я знаю червоношкірих, вони не вміють плавати зі зброєю. Тож я пропоную забрати рушниці собі.
— Це може бути небезпечно.
— Небезпечно? Сем Гоукенс ніколи не вплутується в небезпечні речі. Ми тільки зазирнемо туди на хвилинку й подивимося, чи не залишили вони для нас свої рушниці.
Петляючи між кущами й підстрибуючи, мов кенгуру, Сем побіг до галявини. Не довго думаючи, я кинувся за ним. І справді, у траві на березі валялися луки, сагайдаки зі стрілами й рушниці. Поки Сем Гоукенс збирав рушниці, я рубав томагавком луки. Ніхто нам не завадив, бо червоношкірі, ясна річ, не здогадувалися, що переслідувані матимуть нахабство повернутися на місце битви. Гоукенс із жалем роздивлявся рушниці, перш ніж кинути їх у воду.
— Чудові рушниці! — вигукував він раз за разом. — У їхніх стовбурах поселяться водяні щурі і житимуть собі спокійно. Ходімо звідси, а то мені тут якось незатишно, качка б мене копнула.
І ми найкоротшим шляхом помчали до «фортеці». Біля річки з нами билася лише частина індіанців, а оскільки я бачив сліди шпигуна, який нас підслуховував і бачив вхід до табору, то слід було сподіватися, що основні сили червоношкірих вже підтягувалися, щоб оточити нас і не дати з’єднатися з рештою траперів.
Десь посеред шляху ми почули постріл.
— Вперед, сер! — вигукнув Сем Гоукенс, прискорюючи крок.
Гаррі мовчки, з тривогою на обличчі йшов за мною. Відчувалося, як він шкодує, що наполіг на страті біля могили матері, але я не мав ні часу, ні охоти дорікати йому за це.
Постріли повторилися, і ми вже не сумнівалися, що індіанці почали облогу «фортеці». Наші товариші потребували допомоги. Змінивши крок на біг, ми незабаром дісталися до узлісся, де починався кам’яний тунель і де я сьогодні вранці знайшов сліди шпигуна. Десь тут поблизу мали б засісти червоношкірі та перекрити вхід і вихід.
Раптом я почув шурхіт, наче хтось, забувши про обережність, продирався крізь кущі, і через мить перед нами постали Вогняна Рука, Віннету і ще два трапери. Обличчя Гаррі засвітилось від щастя, коли він побачив, що батькові вдалося втекти від переслідування.
— Ви чули постріли? — квапливо запитав Вогняна Рука.
— Так, — відповів я.
— Ходімо туди! Ми повинні допомогти своїм. Вхід у долину вузький, тож захищати його може навіть одна людина, але спочатку треба розвідати, що там сталося.
— Нічого не сталося, сер, — відгукнувся Сем Гоукенс, — якщо не зважати на те, що червоношкірі дияволи сіли біля нашого гніздечка і, як кішка, вичікують, коли пташеня саме впаде вниз. На варті стоїть Білл Балчер, і, мабуть, він пригостить гостей кулями.