Я не дуже дослухався до радісного шепоту Сема, бо всю увагу зосередив на Парранохові. На жаль, мені не було чути, що він говорив обом бранцям, і минуло чимало часу, поки він пішов від них. Але його останні слова долетіли до мене, і з них став зрозумілим зміст усієї промови:
— Готуйся, пімо! Стовп уже вкопали в землю. А ти, — він повернувся до Гаррі, — ти будеш смажитися на повільному вогні поруч із ним!
Він подав своїм людям знак, щоб ті відтягли Віннету й Гаррі в табір, а сам швидко пішов геть. Ще мить, і підібратися до них буде геть неможливо. Червоношкірі вже займали місця, щоб насолодитися стражданнями бранців.
— Можу я на вас покластися, Семе? — запитав я.
— Звідки мені знати, можете чи ні, якщо ви самі цього не знаєте? — не втримався від жарту старий балакун. — Спробуйте, іншого виходу ви й так не маєте.
— Візьміть на себе того, що праворуч, а я візьму того, що зліва. І відразу ж ріжемо ремені.
— А потім біжимо виручати мою Лідді?
— Боюся, що часу на Лідді не залишиться. Ви готові?'
Він кивнув мені з виразом пустотливої радості на обличчі, ніби збирався посміятися із вдалого жарту.
Червоношкірі, які тягли на спинах бранців, ступали повільно й важко, тому нам вдалося швидко й непомітно наблизитися до них. Сем спритно встромив свій ніж у серце індіанця, мені ж довелося попрацювати більше: спочатку вихопити в моєї жертви з-за пояса томагавк, а потім завдати удару. Я змушений був перерізати йому горло, щоб крик, який він уже хотів видати, перетворився на передсмертне булькання, яке відразу затихло. Через мить розрізані пута впали на землю, наші друзі були вільні. Червоношкірі біля багаття, на щастя, нічого не помітили.
— Уперед! Хапайте зброю! — гукнув я, розуміючи, що без зброї нам не втекти.
Потім я відрізав мішечок з кулями від пояса вбитого індіанця й побіг за Віннету, який кинувся не до виходу з долини, а навпростець до багаття, навколо якого сиділи вороги, хоч ми і не змовлялися. У моменти смертельної небезпеки тіло поводиться незвично. І ми всі інстинктивно відчули єдиний шлях до порятунку.
Захоплені зненацька індіанці ще не встигли отямитися, а ми вже забрали в них зброю й кинулися далі.
Я покликав коня, і мій вірний друг примчав мені назустріч. Стрибаючи на нього, я краєм ока помітив, що Віннету вже сидить на спині свого скакуна, а Сем Гоукенс ловить першого-ліпшого індіанського коня.
— До мене, Гаррі! — покликав я хлопчика, який марно намагався видряпатися на норовливого гнідого коня Тіма Фінетті.
Пролунало дике виття індіанців, прогриміли перші постріли, засвистіли стріли, і я, пришпоривши коня, вхопив Гаррі за руку, кинув на коня перед собою і помчав услід за Віннету й Семом Гоукенсом, які вже сховалися у вузькому тунелі.
Мені важко пояснити, чому в шаленій гонитві по кам’яному коридору ми не розбилися на смерть, чому червоношкірі не наздогнали нас і чому жодна стріла або куля не зачепила мене, коли я останнім покидав долину, яка з «фортеці» обернулася на в’язницю.
Кінь галопом виніс нас з ущелини. Сема Гоукенса вже й сліду не було, а Віннету подався праворуч, до прерії, по якій ми кілька днів тому їхали сюди. Апач уже наближався до скель, за якими кулі індіанців були б нам не страшні, й озирався назад, готовий прийти нам на допомогу.
Прогримів постріл, куля просвистіла коло мене, і я відчув, як здригнувся Гаррі.
— Швидше, швидше, — благав я коня, а він, немов здогадуючись, що нам загрожує смертельна небезпека, летів так само, як під час пожежі у Нью-Венанґо.
Озирнувшись, я побачив лише за декілька кроків від нас Парраноха. Його очі горіли лютим, божевільним вогнем хижака, у якого з-під носа вислизає здобич, чию кров він уже відчував на язику. Він безжально шмагав свого гнідого, готовий швидше загнати коня, ніж випустити нас, і я зрозумів, що тепер наше життя залежало тільки від Ластівки. Я не боявся поєдинку з цим дикуном, я вже двічі здолав його, але мені заважав Гаррі.
Звернувши за скелі, ми зі швидкістю урагану понеслися вздовж річки. Бурий жеребець Віннету висікав копитами іскри з каменю, Ластівка, хоч і ніс на собі двох вершників, не відставав. Парранох мчав за нами, і тупіт копит його гнідого я весь час чув за своєю спиною.
— Ви поранені? — запитав я Гаррі.
— Так.
— Небезпечно?
Він не відповів. Тепла кров тоненькою цівкою текла по моїй руці. Я притискав його до себе і хвилювався за його життя.
— Ви витримаєте гонитву?
— Сподіваюся.
Я ще раз пришпорив коня, і він, виправдовуючи своє ім’я, мало не полетів. Здавалося, він уже не торкається копитами землі.