— Так, — відповів я, а Віннету, як завжди, сидів мовчки.
— Яке? Я не з цікавості питаю, а щоб допомогти вам.
— Хочемо продати йому хутра.
— Багато?
— Багато, — відповів я.
— В обмін на товар чи на гроші?
— Краще гроші.
— Тоді вам пощастило: єдиний продавець, який вам підійде, справді є поблизу. Інші тільки міняють, а в цього завжди при собі гроші або золотий пісок. Він справжній купець, а не тандúтник із мішком за спиною.
— Він чесний?
— Гм, чесний. Що ви називаєте чесністю? Купити дешевше та продати дорожче — це і є торгівля. Купця звати Бартон, він не дурень і свого не пропустить, тож краще поводитися з ним обачно, але справу свою він знає і їздить завжди з трьома, а то й чотирма помічниками.
— А де він зараз?
— Дізнаєтеся сьогодні ж увечері. Його помічник, якийсь Роллінс, заїхав вчора до мене, щоб узяти замовлення, а потім вирушив угору по річці до інших поселенців і сьогодні ж повернеться, щоб заночувати. Чесно кажучи, Бартонові останнім часом не щастило.
— Чому?
— Було якось так, що до кого він не приїде з товаром — а там уже й будинок спалений, і все господарство розтягнули індіанці. А для нього це марна трата часу і збитки. Та й червоношкірим зайвий раз на очі краще не навертатися, навіть якщо ти купець.
— Ці напади траплялися десь неподалік?
— Так, якщо зважати на специфіку наших місць. Адже до мого найближчого сусіда дев’ять миль.
— Це погано! У разі нападу вони не встигнуть приїхати вам на допомогу.
— Я не боюся червоношкірих і не раджу їм заходити в гості до старого Корнера. Мене звати Корнер, сер. Я вже якось впораюся з ними.
— Але ж вас усього четверо.
— Четверо? Мою дружину теж треба рахувати, та ще й як! Стріляє вона не гірше за мене і червоношкірих не боїться.
— Вірю, але якщо індіанців багато, то всяке може трапитися, і не відомо, чия візьме.
— Якщо вже зважився жити тут — боятися не можна. Я не такий знаменитий вестмен, як ви, і не маю штуцера майстра Генрі, але стріляти теж вмію. Наші рушниці б’ють далеко, і, якщо ми зачинимо двері на засув, у дім не залізе жоден червоношкірий. Думаю, ми б і сотню прогнали геть. А ось і Роллінс!
Ми почули цокіт копит, і Корнер вийшов за двері зустріти гостя. До нас долинули уривки їхньої розмови, а через хвилину він повернувся в товаристві чоловіка середнього віку.
— Містер Роллінс, помічник купця Бартона, про якого я вам говорив, — представив нам господар новоприбулого. — А ось і приємна несподіванка, про яку я розповідав, містере Роллінсе. Без перебільшення можна сказати, що перед вами сидять двоє найвідоміших людей на Заході: Віннету, вождь апачів, і Вбивча Рука. Вони шукають містера Бартона, щоб продати йому боброві шкури.
У зовнішності Роллінса не було нічого прикметного — ні поганого, ні доброго. Його зовнішність навіть можна було б назвати приємною, якби не байдужий і по-риб’ячому холодний погляд. Якщо ми справді були настільки знаменитими, то Роллінс мав би зрадіти зустрічі з нами, тим більше, що ми пропонували непогану оборудку; але він здавався невдоволеним, і це мене насторожило. Але, можливо, я помилявся, і він просто побоювався двох знаменитих вестменів. Тому відкинув геть свої нічим не обґрунтовані упередження й запропонував йому сісти з нами за стіл, щоб обговорити оборудку.
Його запросили до вечері, але Роллінс відмовився, пославшись на відсутність апетиту, і вийшов розсідлати й нагодувати коня. Чомусь він довго не повертався, понад п’ятнадцять хвилин, хоч мав би впоратися швидше. Я не мав причин не довіряти йому, але незрозуміле занепокоєння змусило мене встати й піти за ним. Його кінь, уже розсідланий, стояв біля плоту, а сам Роллінс зник. Я обійшов двір уздовж паркану, але нікого не побачив. Навіщо було йому йти у прерію вночі?
Ще через чверть години Роллінс швидким кроком увійшов у ворота. Помітивши мене, він раптом зупинився, але відразу ж опанував себе і з невимушеним виглядом попрямував до мене.
— Ви любите гуляти під місячним світлом, містере Роллінсе? — наче жартома запитав я.
— Я не настільки романтичний, — відповів він серйозно й насторожено.
— А мені здалося, що ви маєте схильність до нічних прогулянок, — наполягав я.
— Я не місяць роздивлявся, — швидко виправдався він. — У мене від самого ранку болить живіт, до того ж довелося сьогодні довго їхати верхи. Треба було трохи розім’яти ноги перед сном.
Він заходився коло свого коня, перевів його до стайні, напоїв, дав вівса і рушив у дім. Я не розумів, що мене насторожувало у його поведінці. Він же мав право робити все, що захоче. Мабуть, у мене вже просто виробилася надмірна обережність й підозріливість. Його відповідь прозвучала природно, тим більше, що він відмовився від вечері. Біль у животі здавався цілком переконливою причиною. Потім, коли ми вже всі разом сиділи за столом, Роллінс поводився невимушено, спокійно й не викликав більше підозри. Ми розмовляли про торгівлю хутром, і тут він показав таку обізнаність, що навіть зазвичай мовчазний Віннету почав ставити йому питання. Ми розповіли про свої нещодавні пригоди, і він уважно вислухав нас. Ми, звичайно ж, запитали, коли зможемо побачити Бартона, без якого не вдасться здійснити оборудку. На це Роллінс відповів: