Ми зняли пута з коней і, ховаючись за парканом, повели їх до будинку. Віннету хотів уже покликати господаря через вікно, але раптом ми зауважили, що двері не замкнені, і тихенько увійшли всередину разом із кіньми і зачинили за собою двері. Наші рухи розбудили мешканців будинку.
— Хто тут? Чому в будинку коні? — нічого не розумів спросоння Корнер.
— Це ми, Віннету і Вбивча Рука, — відповів я. — Не запалюйте світла.
— Але як ви увійшли?
— Через двері.
— Але ж я їх зачинив!
— Вони були відчинені.
— Чорт забирай! Невже я погано зачинив? Але нащо ви привели сюди коней?
Насправді він зачинив двері добре, просто помічник купця відчинив їх, коли всі поснули, бо збирався впустити індіанців. Я відповів Корнерові:
— Щоб їх не вкрали.
— Хто?
— Індіанці окананда вже оточують будинок, щоб напасти на вас.
Легко уявити, як бурхливо відреагували мешканці на ці мої слова. Хоч напередодні ввечері Корнер стверджував, що впорається і з сотнею червоношкірих, дізнавшись, що вони справді наближаються до його будинку, не на жарт стривожився. Роллінс теж, здавалося, був охоплений страхом.
— Заспокойтеся! — сказав Віннету. — Ворога переможе не той, хто голосніше кричить, а той, хто сильніший. Нехай краще блідолиці подумають, як відбити напад.
— Та що тут думати, — відповів Корнер, намагаючись у темряві зняти зі стіни рушницю. — Місяць світить ясно, і це добре. Перестріляємо їх усіх до одного!
— Не варто цього робити, — зупинив його Віннету.
— Чому?
— Тому що не можна проливати кров без потреби.
— Зараз і є та потреба. Ми провчимо червоношкірих собак, і тоді ті, хто виживе, надовго запам’ятають нашу науку.
— Блідолиций називає індіанців червоношкірими собаками і забуває, що в мене той же колір шкіри і я краще знаю моїх братів. Вони ніколи не нападають на вас без причини, а найчастіше саме білі підбурюють їх до нападу. В індіанців, які напали на Вогняну Руку, був блідолиций вождь. І якщо сіу-окананда прийшли сюди, це означає одне з двох: або ви самі в цьому винні, або ж їх до цього спонукали ваші побратими.
— Я не вірю тобі!
— Вождеві апачів байдуже, віриш ти йому чи ні, бо він знає, що так воно є насправді.
— Навіть якщо все так, як каже Віннету, окананда слід покарати вже за те, що вони піддалися на вмовляння. Я вб’ю кожного, хто захоче силою увірватися до мене в дім. Це моє право, і я неодмінно скористаюся ним.
— Ти скористаєшся цим правом, коли залишишся сам. Там, де є Віннету і Вбивча Рука, ніхто не сміє говорити про права, не вислухавши нашої думки. У кого ти купив землю, на якій вибудував будинок? У кого ти запитав дозволу посіяти тут жито?
— Купив? Треба бути останнім дурнем, щоб купувати тут землю! Я оселився тут тому, що мені сподобалися місця, і, якщо я зможу протриматися встановлений законом час, земля стане моєю власністю.
— Отже, блідолиций не питав дозволу в сіу, яким належить ця земля, а просто силою вдерся у їхні володіння?
— Я про це не думав.
— І ти ще й дивуєшся, що вони сприймають тебе як ворога й називають грабіжником і злодієм? Не смій називати їх червоношкірими собаками! Ти хотів перестріляти їх? Віннету не говорить двічі: як тільки ти візьмешся за рушницю, моя куля прострілить тобі голову.
— Що ж мені робити? — запитав принишклий і переляканий поселенець, побачивши, що я не збираюся втручатися і ставати на його бік.
— Ти нічого не повинен робити, — відповів апач. — Я і мій брат Вбивча Рука все зробимо самі, і, якщо ти послухаєш нас, можеш не боятися за своє життя та майно.
Вся ця розмова відбулася дуже швидко, не минуло і хвилини. Увесь цей час я спостерігав із вікна за околицями, але нічого не помітив — мабуть, індіанці оточили дім і перевіряли, чи все спокійно.
— Мій брат уже бачить сіу? — запитав Віннету, підійшовши до мене.
— Ще ні, — відповів я, напружено вдивляючись у темряву.
— Ти згоден зі мною, що ми не повинні вбивати їх?
— Так. Білий вкрав у них землю, одного цього достатньо, щоб вийти на стежку війни. Може, у них є й інші, не менш вагомі причини поводитися вороже.
— Дуже ймовірно, але як ми проженемо їх звідси, не проливаючи крові?
— Мій брат Віннету знає це не гірше за мене.
— Вбивча Рука, як завжди, вгадав мої думки. Ми зловимо одного з них.
— Того, хто підкрадеться під двері, щоб підслухати.
Ми тихенько підійшли до дверей і відчинили їх, залишивши вузеньку шпарину, якої було цілком достатньо, щоб дивитися назовні. Біля неї я став чекати. У будинку було темно й тихо, господарі зачаїлися, боячись поворухнутися. Так тривало досить довго, поки я не відчув, що наближається розвідник. Я саме відчув, а не почув, оскільки з часом у досвідченого вестмена з’являється особливе чуття, що підказує йому, коли підкрадається ворог. Через кілька секунд я побачив індіанця, який підповз до дверей і спробував відчинити їх. Блискавично відчинивши двері, я стрибнув на сіу й обома руками стиснув його горло. Червоношкірий намагався захищатися, але не міг видати ні звуку. Через хвилину розвідник притих, і я легко втягнув його в дім, а Віннету зачинив за нами двері на засув.