— Це сліди тварин чи людей?
Віннету промовчав, а я, щоб не здаватися неввічливим, вважав за потрібне відповісти:
— Мені здається, ви не дуже давно у прерії? Інакше відразу б зрозуміли, що тут проходили люди.
— Люди? Сумніваюся! По-моєму, люди витоптали б траву сильніше.
— Ви вважаєте, що людина, яка потрапила у прерію, буде топтати траву, розуміючи, що її вистежать і вб’ють?
— Звичайно, ні. Але якщо ти їдеш верхи, то не вдасться не залишити чітких відбитків.
— Люди, які пройшли тут, були без коней.
— Без коней? Дивно й навіть підозріло. Наскільки я знаю, в прерії ніяк не вижити без коня.
— Я думаю так само, але хіба ви не чули, що іноді людина може потрапити в халепу і втратити коня.
— Звичайно, чув. Але дивно, що коня втратив не один подорожній, а відразу декілька.
Роллінс намагався грати роль розумного й бувалого, хоч було очевидно, що читати сліди він не вміє. Не розуміючи, навіщо він веде нікому не потрібну суперечку, я відвернувся від нього.
— Що думає мій білий брат про ці сліди? — звернувся до мене Віннету.
— Тут пройшли троє білих, у них не було ні коней, ні рушниць.
— Мій білий брат має рацію. Блідолиці йшли один за одним, слід у слід. Вони спиралися на палиці. Блідолиці побоюються переслідування — останній із них замітав сліди.
— Гм! Дуже дивно! Троє беззбройних блідолицих у цих небезпечних місцях! Це можна пояснити хіба що якимось нещастям — хтось напав на них і пограбував.
— Я теж так думаю. Нехай мій білий брат подивиться сюди, на цей слід. У них навіть не було ножів, і вони просто виламали собі по палиці. Вони потребують допомоги.
— Віннету хоче допомогти їм?
— Вождь апачів завжди допомагає і білим, і червоношкірим, які ускочили в біду. Але сьогодні нехай Вбивча Рука вирішує, як нам вчинити: він краще знає своїх побратимів. Я не довіряю людям, які пройшли тут.
— Чому?
— Тому що блідолиці ретельно замітали сліди всю дорогу до того, як зробили привал, а тут раптом перестали. Червоношкірий воїн вчинить так тільки тоді, коли хоче приховати, звідки він прийшов, і заманити ворога в пастку.
— Можливо, вони не хочуть втрачати часу або вже почуваються в безпеці?
— Якщо це так, то вони не вестмени, а ґрінгорни або ж люди, які випадково потрапили в прерію. Треба допомогти їм.
— Згоден, — сказав я. — Тим більше, що нам з ними по дорозі.
Ми знову сіли на коней і зібралися їхати по сліду, але Роллінс зупинив нас.
— Навіщо нам зв’язуватися з невідомими людьми в такій глушині? Хіба не краще дати їм спокій, нам від них не буде жодної користі, — невдоволено пробурчав він.
— Нам не буде, але, може, ми їм потрібні, — відповів я. Його поведінка знову здалася мені дивною і підозрілою.
— Але ми тільки згаємо час! — наполягав він.
— Ми не настільки поспішаємо, щоб не мати часу допомогти людям, які цього потребують.
Можливо, я відповів йому надто різко, він і далі бурмотів щось собі під ніс, але сів на коня й поїхав слідом за нами. Я й далі не довіряв йому, хоч і не мав для того очевидних підстав.
Слід вивів нас із лісу в долину. Судячи з відбитків ніг, люди пройшли там не більше ніж годину тому; незабаром ми побачили попереду три чорні цятки. Коли до них залишилося півмилі, ми вже могли роздивитися, що це троє чоловіків, одягнених не як вестмени, один з них озирнувся й завмер від страху. Решта стрімголов кинулися тікати, немов сподіваючись випередити наших коней. Ми зупинилися, щоб показати бідолахам, що не збираємося переслідувати їх, і я закричав:
— Стійте, джентльмени! Ми не скривдимо вас!
Вони навіть ножів не мали, а палиці, які виламали в лісі, не могли служити їм захистом ні від людей, ні від звірів. В одного з чоловіків голова була обмотана хусткою, в другого рука теліпалася на перев’язі, третій, наймолодший, був цілий і неушкоджений. На їхніх обличчях застиг вираз страху й надії на порятунок.
— Від кого ви так тікаєте, джентльмени? — запитав я, коли ми під’їхали.
— Звідки нам знати, хто ви такі? — відповів старший із них.
— Ким би ми не були, ми й так наздогнали б вас, тому вам нічого було поспішати. Але ми чесні люди і поїхали по вашому сліду, щоб дізнатися, чи не потрібна вам допомога, бо нам здалося, що ви ускочили в халепу.
— Це чиста правда, сер. У нас, щиро кажучи, серйозні неприємності. А коли чесно, то ми й живими хіба випадково лишилися.
— Співчуваю. А що ж усе-таки сталося? Через кого ви потрапили в біду?