— Через індіанців племені сіу-окананда.
— Вони напали на вас? Де й коли?
— Вчора вранці, біля гирла Таркі-Рівер.
— Як же це сталося? Чи краще не питати?
— Я готовий розповісти вам усе, якщо ви справді ті, за кого себе видаєте, тобто чесні люди. Хочеться почути й ваші імена.
— Вибачте, ми забули назватися, — сказав я. — Цей червоношкірий джентльмен — вождь апачів Віннету, мене у прерії називають Вбивча Рука, а наш товариш — містер Роллінс. Він купець і подорожує з нами у справах.
— Це ж треба! Даруйте, сер, нашу недовіру. Ми не вестмени, тільки тому й не впізнали вас. Але ми чули, хто такі Віннету й Вбивча Рука, і нам відомо, що на них можна покластися. Саме провидіння привело вас сюди. Ми потребуємо вашої допомоги, джентльмени.
— Ми зробимо все, що зможемо.
— Дозвольте спочатку представитися. Мене звати Вартон, це мій син, а он той юнак — мій племінник. Ми прибули сюди з Нового Ульма, щоб оселитися на берегах Таркі-Рівер.
— Ви вчинили вкрай необачно.
— На жаль, ми й не припускали, наскільки це небезпечно. Нам намалювали райську картину: приїжджай, бери скільки завгодно землі, збирай урожай і багатій.
— А індіанці? Про них ви не подумали?
— Нам описали їх зовсім не такими, які вони насправді. Ми приїхали у фургонах, привезли все найпотрібніше, щоб вибрати місце й облаштуватися. А тут ці дияволи на нас напали.
— Дякуйте Богові, що залишилися живі, і не шкодуйте про втрати.
— Звичайно, звичайно! Я розумію, що нам ще й пощастило, бо спочатку червоношкірі говорили про стовп тортур. Помирати нікому не хотілося, а в страшних муках — і поготів. Але потім вони просто пограбували нас і відпустили на всі чотири сторони. Вони мали важливіші справи.
— Ви сказали — важливіші справи? — насторожився я. — Може, ви чули які саме?
— Не дуже. Ми не знаємо їхньої мови, але вождь трохи говорить англійською, і ми зрозуміли, що вони хотіли тієї ж ночі напасти на садибу поселенця на ім’я Корнер.
— Все точно. Вони справді збиралися напасти на нього тієї ночі, і вони не мали часу на вас. Тому ви й вижили.
— Краще б вони вбили нас! У нас нічого не зосталося!
— У вас залишилося життя.
— Навіщо воно нам, якщо ми приречені? Ми не маємо ні їжі, ні зброї, щоб полювати на дичину або захиститися від диких звірів. Спочатку ми шукали в лісі ягоди, але на рівнині вони не ростуть. Поживитися корінням ми не ризикуємо, щоб не отруїтися. Якби ми не зустріли вас — через кілька днів померли б мученицькою голодною смертю. Сподіваюся, ви християни й поділитеся з нами шматком хліба.
— Не хвилюйтеся, ми не дамо вам загинути. А куди ви прямуєте?
— У форт Вілкс.
— Ви знаєте дорогу туди?
— Ні, не знаємо, але нам здається, що ми вибрали більш-менш правильний керунок. Це правда?
— Так. Але чому саме туди?
— Я вже казав, що ми втрьох виїхали вперед, а наші сім’ї чекають на нас у форті. Вони й тепер там. Тож, якщо нам вдасться дійти туди, ми врятовані.
— Можу сказати одне: вам знову пощастило. Ми їдемо в тому ж напрямку, у форті нас знають, і щойно ми зустрінемо драгунський патруль, передамо вас йому.
— Справді? Ви не кинете нас? Адже червоношкірі забрали в нас коней, і дорога туди розтягнеться днів на шість, не менше.
— Нічого не вдієш. А поки що сядьте й поїжте.
Роллінс кожним порухом своїм демонстрував, що такий розвиток подій йому явно не подобається, бурчав про змарнований час і що милосердя те ні до чого, але ми не звертали уваги на його нарікання, спíшилися і запропонували голодним бідолахам їжу. Коли ті трохи поїли й відпочили, ми рушили далі. Наші нові супутники безперервно торохтіли, але оскільки ми з Віннету відповідали дуже лаконічно й не розбалакувалися, то вони незабаром відчепилися від нас і спробували почати бесіду з Роллінсом. Однак купець різко обірвав їх, бо й далі гнівався через сповільнення нашого руху. Його відверте хамство здалося мені підозрілим, і я став нишком спостерігати за ним, що призвело до цікавого відкриття: коли Роллінс був упевнений, що ніхто не дивиться на нього, його обличчям пробігала хитра посмішка, в якій можна було вгадати підступність і почуття власної переваги. У такі миті він крадькома кидав на мене й на Віннету швидкі, хитрі і пронизливі погляди. Розуміючи, що все це неспроста, я став ще уважніше роздивлятися його, і мені відкрилася ще одна дивина в його поведінці: коли Роллінс стрічався очима з кимось із горе-поселенців, вони відразу ж відводили очі, наче вдавали, що незнайомі.
Чи ж не означало це, що всі вони знайомі між собою, чи навіть що вони змовилися? Може, обурення купця — лише маска. Але навіщо Роллінсові обманювати нас? А що можуть мати проти нас врятовані нами білі?