— Це правда. Отже, вони хочуть проникнути в «фортецю», але не для того, щоб оцінити хутра, а щоб вкрасти їх.
— Тобто, вони збираються пограбувати нас, а може, й убити?
— Саме так.
— Ми повинні бути обережними, бо маємо справу зі злими людьми. Але дорогою можна не боятися, з нами нічого не трапиться. Вони будуть діяти вже аж тоді, коли ми прибудемо на місце.
— А уникнути цього вже не вдасться. Роллінса нам доведеться взяти з собою, але з іншими ми попрощаємося раніше. Адже вони сказали, що прямують у форт. Та, попри все, ми повинні бути дуже обережними, бо можемо й помилятися. Треба пильно стежити за ними не лише вдень, а й уночі.
— Так, це необхідно, бо цілком може виявитися, що поблизу чатує хтось із їхніми кіньми.
— Спати будемо по черзі. Один з нас постійно мусить бути на варті, готовий до нападу в будь-яку хвилину, але так, щоб ці люди ні про що не здогадалися.
Ось про що ми говорили. Віннету з його неймовірною інтуїцією знову майже про все здогадався. Майже. Якби ми дізналися все, боюся, то не могли б лишатися спокійні. Після обіду ми відмовилися сісти на коней, хоч нам не раз пропонували. Ми хотіли провести ніч у прерії, на рівнині, де легко помітити наближення людини. Але до вечора пішов дощ, і нам довелося шукати притулку в найближчому лісі. На узліссі росли високі дерева з густим листям, чиї крони сховали нас від дощу. Однак за таку зручність треба було платити власною безпекою. Ми стали ще обережніші. Ми взяли з собою їжі лише на двох людей, але в Роллінса теж були з собою запаси, тож вечері вистачило всім. А наступного дня можна буде щось вполювати. Після вечері ми хотіли лягти спати, але наші супутники почали бесіду, хоч ми й заборонили їм голосно розмовляти. Навіть Роллінс розговорився і сипав історіями про пригоди, які йому довелося пережити в подорожах на Дикому Заході. Ні я, ні Віннету не брали участі в бесіді, яка здалася мені невипадковою — нас немов намагалися втягнути у розмову, щоб відвернути нашу увагу. Я скоса подивився на апача й побачив, що він напружений, що зброя у нього під рукою і що очі його з-під напівопущених вій пильно вдивляються у темряву. До півночі дощ перестав і вітер стих, ми хотіли перенести табір на рівнину, але Роллінс і «поселенці» стали так завзято впиратися, що тільки посилили наші підозри, і ми, аби не дражнити їх, поступилися.
Ми не розпалювали багаття і суворо заборонили робити це нашим супутникам, пояснивши, що перебуваємо у володіннях вороже налаштованих племен сіу. Але насправді вогонь міг завадити нам побачити наближення спільників наших супутників. Наші очі освоїлися з темрявою, і оскільки розмова заглушала всі лісові шерехи, ми з напруженим вичікуванням роздивлялися по боках.
Ми сиділи, як я вже сказав, під деревами на узліссі, повернувшись до дерев обличчям, усвідомлюючи, що ворог, найімовірніше, підкрадатиметься саме звідти. Зійшов тоненький серпик місяця й освітив галявину. Розмова точилася далі, безпосередньо до нас не зверталися, але намагалися відвернути нашу увагу. Віннету напівлежачки притулився до стовбура, і можна було подумати, що він спить. Раптом він ворухнувся й повернувся на бік, його рука, що лежала на срібній рушниці, повільно потягнула зброю до стегна.
Невже апач помітив ворога і збирається вистрілити в нього? Було схоже, що він збирається здійснити один зі своїх знаменитих пострілів із коліна, виконати які неймовірно складно. І справді, він ніби ненароком поклав руку на рушницю. Поглянувши туди ж, куди дивилося й дуло його рушниці, я побачив у кущах ледь помітний блиск людських очей. Зауважити його могло тільки дуже досвідчене око. Отже, наші побоювання підтвердилися. За нами стежили з кущів. Віннету збирався непомітно прицілитися помежи ці очі, бо більше нічого не було видно. Йому залишалося ще трохи ретельніше прицілитися, і вже можна було стріляти. Віннету не схибить навіть уночі, це я знав точно. Я напружено чекав, що буде далі. Але раптом він зняв палець із курка й повільно повернув голову до мене. Блиск очей серед листя вже зник.
— Це хтось дуже хитрий, — шепнув мені Віннету мовою апачів.
— Він щонайменше знає про постріл із коліна, навіть якщо сам не вміє так стріляти, — відповів я.
— Це був блідолиций. Воїн сіу ніколи не відкриє очей так широко.
— Тепер він знає, що ми запідозрили підступ.
— На жаль. Він буде дуже обережний, але я його все одно зловлю. Спочатку вистежу.
— Це небезпечно. Він вгадає твої наміри, щойно ти встанеш.