— Я впевнений, що Сантер і є той купець, якого називають Бартоном. Роллінс мав вивідати в нас, де влаштував свою схованку Вогняна Рука, але йому це не вдалося. Тепер їм не лишиться нічого, хіба відпустити нас на свободу й піти за нами, щоб ми самі привели їх до того місця. Тому Роллінс розіграв утечу, щоб тепер бути зловленим, «визволити» нас і проникнути до «фортеці».
— Мій брат знову думає так само, як і я. Якби Сантер був трохи розумнішим, йому б тепер не довелося розігрувати таку виставу. Він міг би дати Роллінсові поїхати з нами, а потім довідатися від нього про схованку.
— Він занадто поквапився. Напевно, він був із сіу-окананда, коли вони прийшли грабувати Корнера. Він зв’язаний із ними, а Роллінс, його помічник, виконував роль шпигуна. Коли він почув, хто ми такі, то розповів про це Сантерові, а коли індіанці викурили з нами люльку миру, Сантер вирішив не гаяти часу й напасти на нас, для цього вислав уперед трьох спільників, а сам поїхав слідом за нами з кіньми. Вони не мали змоги продумати план і чекали на легку здобич, сподіваючись, що ми погодимося ціною зради купити швидку смерть. Але тепер їм доведеться відпустити нас, щоб потай піти за нами. Добре, що ми не описали Роллінсові, де саме сховок.
Ми розмовляли про це, намагаючись не ворушити губами, і Сантер не зауважив нашої розмови. Поки ми перешіптувалися, він прислухався до звуків у лісі. Потім раптом почулися крики, пролунав постріл, тоді ще один, і через кілька хвилин кущі розсунулися, а перед нами опинився Вартон, який волочив Роллінса.
— Чи ж я не казав, що він десь поблизу? — Сантер скочив на ноги і з удавано зловісною посмішкою попрямував до нового «полоненого». — Тягніть його сюди і зв’яжіть так само, як і…
Він несподівано замовк, немов приголомшений побаченим, а потім радісно забелькотів:
— Що? Хто це? Я не сплю? Ущипніть мене! Невже це ви? Але як? Чому?
Роллінс теж із подивом витріщився на Сантера, а потім із радісним криком кинувся до нього:
— Містере Сантере! Яке щастя! Тепер я в безпеці!
— То вас звати Роллінс? — провадив далі Сантер. — Отже, це вас я збирався зловити? Вибачте мені! Але як ви тут опинилися?
— Я працюю помічником купця Бартона. Вчора поїхав у справах із двома товаришами, але вночі…
Роллінс раптово, мов уражений несподіваним здогадом, відсахнувся від Сантера, якого хвилину тому обіймав як друга, і запитав:
— Стійте, то це ви на нас напали?
— Виходить, що так. Але я ж не знав, що ви подорожуєте з ними! — заходився виправдовуватися Сантер.
— Чорт! Я стільки разів рятував вам життя, а ви влаштовуєте на мене засідку, як на звіра! Що ви собі думаєте?
— Я не впізнав вас у темряві. А потім ви втекли, — розвів руками Сантер.
— Так, утік, але для того, щоб потім повернутися й допомогти моїм друзям, з якими я подорожував. Тому я переховувався поблизу, щоб вичекати вдалий момент і… Але що я бачу? Ви їх зв’язали! Ще й так жорстоко! Я негайно звільню їх!
Він рішуче попрямував до нас, але Сантер стримав його.
— Стійте, містере Роллінсе! Ці люди — мої смертельні вороги! Я полював якраз на них!
— Ці люди — мої друзі! Ви зобов’язані звільнити їх!
— Мене не обходять ваші з ними стосунки. Вони образили мене, і я вб’ю їх. Я довго вистежував їх, і нарешті вони в моїх руках!
— Чорт! Як же прикро! Це справді ваші смертельні вороги? Але я таки мушу їм допомогти! Що вони вам зробили?
— Більше ніж достатньо, щоб десять разів підвісити їх за шию!
— Та ви знаєте, хто вони такі? Це ж Віннету і Вбивча Рука! Таких людей не вбивають просто так!
— Саме тому я не можу залишити їх живими!
— Ви справді налаштовані так рішуче, містере Сантере?
— Так, рішучіше бути не може. Зразу вам кажу, що не залишу їх живими.
— А якщо я попрошу вас відпустити їх на свободу?
— Навіть тоді.
— Але згадайте, ви переді мною в боргу! Я не раз рятував вам життя!
— Я пам’ятаю про це й ніколи цього не забуду, містере Роллінсе.
— Пригадуєте, що відбулося під час нашої останньої зустрічі?
— Що?
— Ви пообіцяли мені виконати будь-яке моє прохання.
— Гм. Справді.
— А якщо я тепер скажу це прохання?
— Прошу вас, не кажіть, бо тоді я змушений буду виконати обіцянку, я ж мушу дотримати слова. Будь ласка, скажіть це іншим разом!
— Не можу. Я маю зобов’язання, які для мене дуже важливі. Тож ходімо, містере Сантере, нам треба поговорити. — Роллінс узяв Сантера під руку й потягнув за собою, вони зупинилися оддалік від нас і почали розмовляти, активно жестикулюючи. Але до нас не долітало жодного слова.