Усе виглядало дуже правдиво, і якби ми не знали, що відбувається насправді, могли б дати себе обдурити. Потім Роллінс підійшов до нас і сказав:
— Мені вдалося отримати дозвіл трохи полегшити ваші страждання. Ви ж бачите, як я стараюся. Сподіваюся, мені вдасться визволити вас.
Він послабив наші пута настільки, щоб ми не були скрученими в коло, і повернувся назад до Сантера, щоб продовжити уявну суперечку. Минуло ще трохи часу, і вони з Сантером підійшли до нас удвох. Сантер сказав:
— Здається, сам чорт оберігає вас. Колись я поклявся цьому джентльменові, що виконаю будь-яке його прохання. Вам пощастило як ніколи. Він попросив мене звільнити вас, і я не можу йому відмовити — щоб не порушити свого слова. Тому я відпускаю вас обох на всі чотири сторони, хоч і знаю, що роблю найбільшу дурість свого життя. Але відпускаю вас без коней і без зброї!
Віннету мовчав, я теж.
— Ви що, язика проковтнули? Чому ви не дякуєте містерові Роллінсові?
Коли й на ці слова не пролунало відповіді, Роллінс сказав:
— Звичайно, що їм аж мову відібрало від несподіванки. Дозвольте, я сам їх звільню, — сказав він, нахиляючись до мене, щоб розрізати пута.
— Стій, — зупинив я його.
— Чи ви здуріли? Що таке?
— Ми не приймемо свободи без зброї і коней. Все або нічого!
— Це нечувано!
— Інші можуть думати, що хочуть, але ми з Віннету не підемо без свого майна. Краще померти, ніж залишити вам свою зброю.
— Але ви повинні радіти…
— Не сперечайтеся, містере Роллінсе, — перебив його я. — Ви чули, що я сказав. Ніхто не зможе переконати мене змінити думку.
Він знову пішов радитися з Сантером, до них долучився ще й Вартон.
— Мій брат сказав правильно, — шепнув Віннету. — Вони погодяться на наші вимоги, бо впевнені, що зможуть обдурити нас.
Я теж так думав. Звичайно, грабіжникам довелося пограти свої ролі ще трохи, вони імітували сумніви, тривогу і навіть суперечку, але врешті-решт всі разом підійшли до нас, і Сантер заявив:
— Сьогодні вам пощастило. Я мушу дотримати свого слова, хоч це й по-дурному. Я знаю, що ви будете сміятися з мене, але запевняю вас, що останнім посміюся таки я. А тепер послухайте, що ми вирішили.
Він замовк, витримав паузу, щоб його слова прозвучали більш вагомо, і продовжив:
— Цього разу я відпускаю вас і повертаю все, що вам належить. Але ми залишимо вас прив’язаними до дерев, щоб ви не мали можливості кинутися за нами навздогін. Ми їдемо туди, звідки прибули, і беремо з собою містера Роллінса, а до вечора ми його відпустимо, він повернеться сюди і розв’яже вас. Запам’ятайте, що ви завдячуєте містерові Роллінсу життям і спробуйте віддячити йому!
Більше ніхто нічого не говорив. Нас і справді прив’язали до дерев, поряд стриножили наших коней, біля нас поклали провізію та все, що забрали в нас, і поїхали геть.
Ми дуже довго мовчали, прислухаючись до кожного шереху, побоюючись, що Сантер сховався десь поруч і підслуховує нас. Нарешті апач заговорив:
— Вони ховаються десь поблизу, щоб піти по сліду за нами. А щоб ми їх не бачили, вони відпустять нас увечері. Віннету повинен схопити Сантера. Що думає про це мій брат? Як нам найкраще зловити його?
— У жодному разі йому не можна показувати дорогу до «фортеці». Ми будемо їхати всю ніч і приїдемо увечері до місця, яке назвемо «фортецею». Там ми зупинимося. Роллінс поїде з нами і дорогою буде залишати знаки для свого ватажка. Але ми схопимо Роллінса і за його ж знаками поїдемо назустріч Сантерові. Чи згоден мій червоношкірий брат із таким планом?
— Так, це чудовий план. Сантер переконаний, що зловить нас, але насправді ми зловимо його. Хуґ! — у цьому слові прозвучало глибоке задоволення від того, що в наших руках буде той, кого ми так довго шукали.
День повз до вечора повільно, мов слимак, але врешті таки стемніло, і ми почули стукіт кінських копит. До нас під’їхав Роллінс, зіскочив з коня й перерізав мотузки. Ясна річ, він довго розповідав про те, як важко було врятувати нас і як далеко йому довелося їхати з Сантером. Ми вдавали, що віримо йому, подякували за порятунок, хоч досить стримано. Потім сіли на коней і поїхали.
Роллінс їхав за нами. Ми бачили, як він змушує коня гарцювати, щоб залишити в траві чіткіші сліди, як залишає на кущах зламані гілки. Вранці ми зупинилися біля струмка, щоб напоїти коней і дати їм відпочити, а опівдні зробили привал години на три, щоб дати Сантерові змогу під’їхати до нас якомога ближче. Розрахувавши, що нас розділяє приблизно дві години дороги, ми вирішили, що настав час розплатитися з Роллінсом за «послугу». Ми зупинилися і зійшли з коней. Він теж спíшився і запитав: