— Чому ми знову зупиняємося, джентльмени? Це вже втретє сьогодні. Мені здається, що до «фортеці» Вогняної Руки вже не дуже далеко, і ми могли б сьогодні ж приїхати на місце, а не знову ночувати в дорозі, — нетерпляче запитав Роллінс.
Йому відповів зазвичай мовчазний Віннету:
— Мерзотники не повинні заходити у вігвам Вогняної Руки.
— Мерзотники? Що хоче сказати вождь апачів?
— Вождь апачів хоче сказати, що ти брехун і негідник.
— Я? Відколи Віннету такий невдячний і несправедливий до своїх рятівників?
— Рятівників? Невже ти справді сподівався обдурити нас? Ми знаємо все: Сантер — це і є купець Бартон, а ти — його спільник. Дорогою ти залишав знаки для них, щоб вони могли знайти схованку Вогняної Руки. Ти збираєшся віддати нас Сантерові, хоча стверджуєш, що ти — наш рятівник. Ми спостерігали за тобою, поки ти цього навіть не помічав, але тепер настала твоя пора. Сантер просив нас віддячити тобі. Зараз ти дізнаєшся, що вождь апачів уміє бути справедливим.
Він простягнув руку до Роллінса, але той зорієнтувався швидше і враз скочив у сідло, щоб утекти. Але в ту ж мить я схопив його коня за вуздечку, а Віннету негідника — за комір. Мабуть, Роллінс вважав мене більш небезпечним, бо вихопив револьвер і вистрілив у мене, але Віннету не дав йому прицілитися, і куля пролетіла мимо, а наступної миті беззбройний Роллінс уже лежав на землі. Ми прив’язали його до дерева тими ж ременями, якими розбійники стягували нас напередодні, запхали йому в рота кляп і кинулися назустріч зграї. Ми збиралися забрати його звідти, коли розквитаємося із Сантером. Ми сіли на коней і проїхали трохи назад, але не своїм слідом, а паралельною лінією, і сховались у густих заростях неподалік від нашого сліду.
На захід від нас стелилася рівнина, якою мала проїхати банда. Ми розгорнули ласо, сплетені з кінського волосся, і чекали, поклавши поруч зброю. За нашими розрахунками, Сантер мав бути уже десь поряд. До сутінків залишалося ще з півтори години, але він мав би наздогнати нас раніше. Ми сиділи мовчки. Нам не треба було говорити, ми розуміли один одного й без слів. Ми були впевнені, що зуміємо впоратися зі Сантером і його спільниками.
У такому очікуванні минула не менше ніж година. Раптом я помітив на горизонті вершника, який мчав дуже швидко. Віннету теж побачив його і скочив на ноги.
— Уфф! — скрикнув він. — Вершник!
— Справді вершник. Це дуже дивно!
— Він скаче галопом назустріч Сантерові! Мій брат розрізняє масть його коня?
— Здається, гнідий.
— Гнідий кінь у Роллінса.
— Роллінс? Неможливо! Як йому вдалося визволитися?
Очі Віннету блиснули, обличчя потемніло від гніву. Але він опанував себе і спокійно вимовив:
— Зачекаємо ще чверть години.
Але минуло ще півгодини, вершник давно зник, а Сантер все не з’являвся. Тоді апач звернувся до мене з проханням:
— Нехай мій брат сяде на коня і перевірить, чи на місці Роллінс.
— А якщо Сантер з’явиться, коли мене тут не буде?
— Віннету сам упорається з розбійниками.
Я вивів свого коня з кущів, скочив у сідло і помчав туди, де ми залишили Роллінса. Я був там через десять хвилин, але не знайшов ні Роллінса, ні його коня. Ще п’ять хвилин пішло на пошуки слідів. Повернувшись, я розповів про все апачу. Було зрозуміло, що Сантер не з’явиться.
— Куди поїхав Роллінс?
— Сліди ведуть на захід, назустріч Сантерові. Саме його ми й бачили на горизонті.
— Уфф! Він знав, що ми повернулися своїм власним слідом, щоб зловити Сантера, тому поїхав південніше і зробив гак, щоб не їхати біля нас. Тому ми й бачили його по той бік прерії. Але як йому вдалося визволитися? Ти бачив інші сліди?
— Так, бачив. Зі сходу приїхав вершник і розрізав мотузки.
— Хто це міг бути? Може, солдат із форту?
— Ні. Сліди від таких величезних мокасинів могла залишити тільки одна людина. Це був Сем Гоукенс.
— Уфф! Може, ми ще встигнемо зловити Сантера, хоч його й попередили. Нехай мій брат Вбивча Рука поквапиться.
Ми рушили нашим слідом на захід. Віннету мовчав, але я відчував, що в ньому закипає дика, неприборкана лють. Якби тоді йому попався Сантер, то він розірвав би його на шматки.
Сонце вже ховалося за обрій, коли ми напали на слід Роллінса, а незабаром дісталися до того місця, де він зустрівся із Сантером та іншими членами зграї. Судячи по слідах, вони стояли там зовсім недовго, вислухали Роллінса й відразу повернули коней назад. Вже сутеніло, і продовжувати погоню було безглуздо. Якби вони поїхали далі нашим слідом, ми могли б хоч спробувати наздогнати їх. Але вони поїхали в інший бік. Тож довелося припинити гонитву, бо не було видно слідів. Віннету мовчки розвернув коня і помчав до «фортеці». Сантерові знову вдалося втекти, може, навіть назавжди. Я знав, що Віннету наступного ж дня вдосвіта піде по сліду і з завзятістю мисливської собаки буде гнати Сантера, поки один з них не загине, але ця гонитва могла розтягнутися надовго.