— Звичайно, сер.
— То чи не підкажете одну річ? Ми шукаємо двох наших приятелів, які пливли на цьому пароплаві, а отже, зупинялися тут. Ми хотіли б знати, відпливли вони вранці чи ні.
— Важко сказати, сер. Були ще сутінки, пасажири поспішали, штовхалися, та й усіх не згадаєш, сер. Мені здається, виїхали всі, окрім якогось Клінтона.
— Клінтона? Його ми й шукаємо. Підійдіть, будь ласка, ближче до світла. Мій друг покаже фотографію, а ви подивитесь, Клінтон це чи ні.
Як ми і припускали, чоловік упізнав Клінтона.
— А вам часом не відомо, де він зупинився? — розпитував далі Вірна Смерть.
— Точно не знаю, але, можливо, в будинку сеньйора Кортéсіо. Принаймні туди понесли його скрині. Сеньйор Кортéсіо — агент, що займається різними торговими оборудками, іспанець за походженням. Кажуть, зараз він таємно переправляє зброю в Мексику.
— Я сподіваюся, він джентльмен?
— Сер, сьогодні кожен намагається вдавати джентльмена, навіть якщо тягає сідло на власній спині.
Цей жарт стосувався, звичайно ж, нас, бо ми стояли перед ним зі своїми сідлами за спинами, але прозвучало це не надто образливо. Вірна Смерть пропустив кепкування повз вуха і з незмінною ввічливістю поставив ще одне питання:
— А в цих ваших гостинних краях, де, як мені здалося, окрім вашого ліхтаря, немає іншого світла, існує якийсь заїжджий двір чи інше приміщення, де мандрівник міг би заночувати, не побоюючись нападу людей або комах?
— Існує, але тільки один, а оскільки ви змарнували багато часу на розмови зі мною, боюся, що вас випередили інші пасажири і зайняли ті кілька кімнат, які шинкар тримає для приїжджих.
— Гм. Не надто приємна новина, — відповів йому Вірна Смерть, який не образився і на цей жарт. — А чи можна сподіватися на гостинність у приватному будинку?
— Я не знаю вас, сер, і не можу запросити до себе — мій дім занадто тісний. Але я можу порекомендувати одну людину, яка вас не прожене на вулицю, якщо ви, звичайно, люди порядні. Це німець, коваль, він переїхав сюди з Міссурі.
— Ну що ж, — відповів старий, — мій друг також німець, та і я знаю німецьку. Ми з приятелем не розбійники. Гроші маємо й охоче заплатимо, тому мені здається, що ваш знайомий ризикне прихистити нас. Чи не підкажете, як пройти до його дому?
— Грошей він із вас не візьме. Я би сам вас відпровадив, але маю в порту ще справи. А містер Лянґе — так звати коваля — у цей час ще сидить у кнайпі, це така традиція тутешніх німців. Запитайте про нього шинкаря і скажіть, що я вас послав. Ідіть прямо, а потім повернете ліворуч. У кнайпі ще горить світло, тож усе побачите.
Ми подякували йому за люб’язність, дали на чай і пішли далі зі своїми сідлами за спиною. Світло в розчинених вікнах і шум, який долинав ізсередини, підказували, що ми наближаємося до кнайпи. Наді входом висіло зображення дивовижного звіра, схожого на двоногу черепаху з крилами, але назва — «Під соколом» — підказувала, що саме цього хижого птаха там і намальовано.
Переступивши поріг, ми опинилися у прокуреній смердючій кімнаті. Мабуть, відвідувачі мали дуже здорові легені, якщо не лише не задихалися в густому і смердючому тютюновому диму, а й, здається, почувалися цілком добре. Втім, про здоров’я їхніх легень свідчило й те, як голосно вони розмовляли: кожен не так говорив, як намагався перекричати інших, не слухаючи нікого, крім себе. Ми на кілька секунд зупинилися біля входу, чекаючи, поки очі звикнуть до диму, і намагаючись розрізнити людей і предмети в залі. У кнайпі було два приміщення: велике — для завсідників, і менше — для особливих гостей, приїжджих та місцевих. Такий поділ у Північній Америці був доволі рідкісним, бо громадяни вільної країни не визнавали жодних моральних чи станових відмінностей.
У першому приміщенні вільних місць не було, і ми пройшли в друге. Там знайшлося два стільці, які ми негайно зайняли, прилаштувавши в кутку свої речі. За тим же столом кілька чоловіків пили пиво і розмовляли німецькою. Вони озирнули нас швидкими уважними поглядами й відразу поміняли тему розмови, принаймні так здавалося з невпевненої інтонації та занадто частих пауз. Двоє з них були так схожі між собою, тож зразу можна було впізнати, що то батько й син. Високі, сильні, з виразними рисами обличчя і величезними кулаками — їхня зовнішність свідчила про те, що вони багато й тяжко працюють. Їхні обличчя були простакуваті, розпашілі від напоїв, а ще більше від збудження, і здавалося, що вони обговорюють щось неприємне.
Коли ми сіли за стіл, вони посунулися ближче до свого краю, даючи зрозуміти, що не хочуть мати з нами нічого спільного.