Лянґе взяв із полички над дверима шматок засохлого мила і намалював на стільниці план будинку. Вірна Смерть уважно придивився до креслення, а потім лише мовчки посміхнувся.
Вірна Смерть уже стояв біля дверей, коли раптом повернувся до мене і запитав:
— Ви вже хоч раз підкрадалися до людини, сер?
— Ні, — збрехав я, згадавши, про що ми домовилися з Віннету.
— У вас з’явилася чудова можливість поповзати собі на втіху. Якщо бажаєте, можете піти зі мною.
— Ні в якому разі, сер! — заперечив Лянґе. — Це занадто ризиковано. Ваш друг не приховує, що не має досвіду, в розвідку він не ходив. Найменша помилка з його боку — і вартовий вас помітить.
— Дурниці! Хоч ми з цим юнаком знайомі не так давно, але певен, що він мріє стати хорошим вестменом. Він докладе всіх зусиль, аби не зробити помилки. Якби мені треба було непомітно підкрастися до вождя червоношкірих, я, звичайно, не взяв би його з собою. Але можете мені повірити, в ку-клукс-клані немає жодного індіанця й жодного вестмена, тому можна не боятися, що вартовий виявиться спритнішим і сміливішим, ніж ми. Навіть якщо він і виявить нас, то я зумію виправити помилку, даю вам слово Вірної Смерті! Я хочу взяти з собою цього юнака, і він піде зі мною. Вперед, сер! Тільки залиште тут своє сомбреро, і я зроблю те саме, бо світлу солому видно в темряві, і вона видасть нас. Зачешіть волосся на чоло і підніміть вище комір, щоб приховати обличчя. Тримайтеся мене й робіть, як я. Побачимо, чи знайдеться такий сміливець, який зміг би проти нас встояти!
Ніхто більше не заперечував, і ми попрямували до чорного ходу. Лянґе тихенько відчинив двері, ми вислизнули в нічну темряву, і він знову замкнувся. Щойно ми опинилися на вулиці, Вірна Смерть сів навпочіпки, а я — за ним. Здавалося, він намагається просвердлити поглядом темряву. Потім я почув, як він по-собачому втягує носом повітря.
— Схоже, попереду нікого немає, — прошепотів він, показуючи на стайню в глибині двору. — Однак треба переконатися, обережність ніколи не завадить. Ви вміли хлопчиком скрекотати цвіркуном, дмухаючи на травинку, затиснуту між великими пальцями?
Я ствердно кивнув головою.
— Там, під деревом, росте трава. Зірвіть травинку і будьте напоготові, поки я не повернуся. Нікуди не йдіть, а якби щось трапилося, подайте мені негайно сигнал цвіркуном.
Він ліг на землю і, підпираючись руками, поповз у темряву. Хвилин через десять він повернувся. Про його наближення мене справді сповістили не очі, а нюх.
— Я не помилився, — шепнув він. — У дворі й перед будинком нікого немає, але на розі під вікном спальні хтось стоїть. Лягайте на землю і повзіть за мною. Тільки не на животі, як змія, а як ящірка, спираючись на кінчики пальців. Обмацуйте перед собою дорогу, щоб, боронь Боже, не хруснула гілка. І застебніть гарненько куртку, щоб поли не волочилися за вами по землі. Вперед!
Ми вже дісталися до рогу будинку, коли Вірна Смерть зупинився. Я зробив те саме. Майже хвилину він вдивлявся в темряву, потім повернув до мене голову і шепнув:
— Їх двоє. Будьте обережні.
І поповз далі, я — за ним. Він не тримався стіни будинку, а попрямував ближче до паркану. Обплетений диким виноградом чи якоюсь іншою виткою рослиною, паркан обгороджував весь сад. Ми повзли вздовж нього, і незабаром я зауважив між будинком і нами дивний темний об’єкт. Потім я дізнався, що це були складені куренем жердини для квасолі та хмелю. Поряд хтось тихо розмовляв. Вірна Смерть вхопив мене за комір, притягнув до себе так, що моя голова опинилася біля його, і прошепотів на вухо:
— Вони сидять он там. Підслухаємо, про що вони говорять. Треба було б вирушити туди мені самому, бо ви — ґрінгорн і можете все зіпсувати, але двоє чують більше, ніж один. Ви зумієте підкрастися до них безшумно?
— Так, — відповів я.
— Тоді спробуємо. Заходьте з того боку, а я зайду з другого. Коли підповзете зовсім близько, притуліть обличчя до землі, щоб блиск очей вас не видав. Якщо все ж таки з якоїсь причини — ну хоча б через занадто гучне дихання — вони помітять вас, доведеться їх знешкодити.
— Убити? — запитав я пошепки.
— Ні. Обійдемося без стрілянини, здіймати галас не в наших інтересах. Ми кинемося на них, я — на одного, ви — на другого. Збийте його з ніг і стисніть шию так, щоб він і не пискнув. Потім я скажу, що робити далі. Але запам’ятайте: без шуму. Я знаю, що силою вас Бог не обділив, але чи впевнені ви, що зможете повалити на землю того здоровила, що був на пароплаві.