— Ну як? — запитав Вірна Смерть. — Пройшло десять хвилин. Що ви надумали?
У відповідь прозвучала брудна лайка.
— Якщо я правильно зрозумів, здаватися ви не бажаєте. Тоді ми стріляємо.
Він засунув дуло рушниці в отвір, і я зробив те саме. Як не дивно, ніхто з бандитів і не подумав взятися за зброю, хоча в усіх були револьвери. Страх скував їхню волю, і це підтверджувало нашу здогадку про те, що ці негідники були хоробрі, тільки коли за допомогою хитрості або підлості могли напасти на беззахисну жертву.
— Відповідайте або я стрілятиму! — погрожував їм старий. — Останній раз пропоную здатися!
Відповіддю було мовчання. Вірна Смерть шепнув мені:
— Ви теж стріляйте. Цільтеся в руку лейтенанту, а я візьму на мушку капітана. Але треба обов’язково влучити, щоб вигляд крові переконав їх.
Два постріли пролунали одночасно, обидві кулі влучили в ціль. Капітан і лейтенант завили від болю, інші — від страху. Почувши постріли і подумавши, що стрілянину почали бранці, наші товариші у вітальні й на вулиці з криком кинулися до зброї. Пробиваючи двері й віконниці, до спальні посипалися кулі. Куклукскланівці кинулися на підлогу, почуваючись так у більшій безпеці. їхній капітан став на коліна біля ліжка, обмотав поранену руку простирадлом і крикнув:
— Зупиніться! Ми здаємося!
— Давно б так, — відповів Вірна Смерть. — Усі по черзі підходьте до ліжка і кидайте на нього зброю. Аж тоді ми вас випустимо. Той, у кого знайдеться хоча б щось схоже на зброю, дістане кулю. Ви мене зрозуміли? На вулиці сотні людей. У вас один шанс на порятунок — здатися на нашу милість.
Члени таємної спільноти опинилися у безвиході: про втечу годі було й думати. Хоча, з другого боку, їм нічого не загрожувало після капітуляції. Наміри вони мали злочинні, але здійснити їх не вдалося, тому, по суті, судити не було за що. І вони погодилися на наші умови: незабаром на ліжку виросла купа з ножів і револьверів.
— Чудово, джентльмени! — вигукнув Вірна Смерть. — Зараз ми відчинимо двері, і ви вийдете по одному. І запам’ятайте: око в мене пильне, і той, хто надумає простягнути руку до зброї, вирушить просто в пекло.
Вірна Смерть звелів мені спуститися вниз і передати Лянґе наказ: випустити зі спальні бандитів, зв’язати їх і тримати під наглядом у вітальні. Однак непередбачені обставини мало не перешкодили мені виконати його розпорядження.
У коридорі біля сходів юрмилися люди, на мені ж був костюм «слюсаря» ку-клукс-клану. Мене прийняли за одного зі зграї, і не було ніякої можливості втовкмачити їм, що я не маю ніякого стосунку до таємної спілки. З усіх боків на мене посипалися стусани (ще кілька днів після того мене боліло все тіло), і тут я зрозумів, що мене збираються вивести на подвір’я та повісити на найближчому дереві.
Становище ставало загрозливим: ніхто з цих людей не знав мене. Особливо розперезався один довготелесий і худий. Він, не зупиняючись, бив мене кулаком в бік і кричав на вухо:
— На вулицю його, на вулицю! Там на деревах вистачить гілок, міцних, прекрасних гілок, щоб їх усіх перевішати! Ми доберемо тобі міцнішу гілку, щоб не зламалася!
Одночасно він підштовхував мене до виходу.
— Припиніть! — пручався я. — Я — не член ку-клукс-клану, запитайте в містера Лянґе!
— Ми знайдемо для тебе найкращу гілляку в місті, — не вгамовувався довготелесий і знову вдарив мене у бік.
— Пропустіть мене до вітальні містера Лянґе! Я переодягнувся для того, щоб…
— Найкращу гілляку в місті! А які в нас у Ла-Ґранж мотузки! Міцні і красиві! Дуже вишукані.
Він знову вдарив мене, та ще й так боляче, що я втратив контроль над собою. Його крики могли розпалити натовп, і люди справді зважилися б мене лінчувати, а вже якби йому вдалося виштовхати мене у двір, то там на мене чекала неминуча розправа.
— Припиніть ваші дурні жарти! — заревів я. — Я йду до містера Лянґе з дорученням!
— Найкраща гілляка і найкраща мотузка для тебе! — ще голосніше крикнув чоловік і щосили вгатив мене в ребро.