— Я поважаю ваш мундир, але моя потерта куртка варта не менше. Хто зараз комендант у форті Індж?
— Майор Вебстер, сер.
— Той самий, який ще два роки тому служив у чині капітана в форті Ріплі?
— Він.
— Передайте йому від мене вітання. Ми з ним старі приятелі і колись змагалися у стрільбі по мішенях. Дайте-но мені ваш записник, я напишу йому кілька слів. Думаю, він буде невимовно радий, що один з його підлеглих обізвав мене шпигуном.
Вахмістр не знав, що робити. Він насилу видушив із себе:
— Сер, запевняю, я не хотів вас образити. Самі знаєте, життя тут не мед, тому іноді буває важко стриматися.
— Ось це звучить набагато ввічливіше, тому почнімо нашу розмову спочатку. Як у вас у форті з сигарами?
— Гірше не буває. Тютюн, на жаль, скінчився ще тиждень тому.
— Це дуже погано. Солдат без тютюну — півсолдата. У мого товариша повна сумка сигар. Попросіть його виділити трохи з нашого запасу.
Вахмістр і його люди з пожадливістю подивилися на мене. Я дістав жменю сигар, наділив ними солдатів і підніс їм вогню. Вахмістр затягнувся з блаженністю, подякував мені кивком голови і сказав:
— Така сигара — це як люлька миру. Мені здається, я готовий пробачити образу навіть ворогові, якщо він після багатоденного тютюнового посту пригостить мене в прерії сигарою.
— Якщо для вас сигара варта більше, ніж запекла ворожнеча, то це свідчить про вас як про доволі добру людину, — засміявся Вірна Смерть.
— Я справді не дуже злий. Але нам час їхати далі. Часу мало, тому хотів би дізнатися від вас останні новини. Чи бачили сліди індіанців?
— Ні, не бачили. Та й сумнівно, щоб тут з’явилися індіанці, — відповів Вірна Смерть.
— У нас, наприклад, є вагомі підстави вважати, що вони десь тут поблизу. Червоношкірі знову викопали сокиру війни.
— Тисяча чортів! Це погано. А які племена?
— Команчі і апачі.
— Найнебезпечніші. А ми якраз на кордоні між їхніми володіннями. Коли ножиці змикаються, найбільше дістається тому, хто опиняється між лезами.
— Так, будьте обережні. Ми вже вислали людей по підмогу і новий запас продовольства. І вдень, і вночі патрулюємо околиці, доводиться підозрювати всіх і з’ясовувати, хто чесна людина, а хто — розбійник. Тому ще раз просимо вибачення.
— О, ми вже все забули. Але скажіть, чому червоношкірі стали на стежку війни?
— У всьому винен цей чортовий, вибачте, сер, може, ви про нього іншої думки, президент Хуарес. Ви, напевно, чули, що йому довелося відступити до Ель-Пасо: французи вигнали його з Чіуауа і Коауїлі. Він утік від них, як єнот від собак, а вони йшли за ним по п’ятах до самої Ріо-Ґранде і, зрештою, взяли б у полон, якби не втрутився наш президент. Всі покинули Хуареса, навіть його одноплемінники індіанці, адже він червоношкірий.
— Апачі теж?
— Ні. За порадою їхнього молодого вождя Віннету, вони не стали ні на його бік, ні на бік французів. А оскільки апачі ні в що не втручаються, агентам Базена не важко було нацькувати команчів на Хуареса. Загони команчів перейшли кордон Мексики, щоб покінчити з прихильниками Хуареса.
— Маєте на увазі, що вони прийшли грабувати, вбивати, палити й розоряти. Команчам байдуже до Мексики, їхні стоянки та мисливські угіддя розташовані по цей бік Ріо-Ґранде. Але коли вже панове французи наймають їх, то що дивного в тому, що індіанці користуються нагодою пограбувати мирних жителів. Не мені судити, хто з них більше винен.
— І не мені. Отже, команчі перейшли кордон і зробили те, що від них вимагалося. На зворотному шляху вони наткнулися на табір апачів, яких завжди вважали своїми смертельними ворогами. Вони перестріляли всіх, хто чинив опір, а решту повели в полон разом із кіньми.
— І що ж було далі?
— Далі? Далі, як завжди, сер. Чоловіків, як це заведено у червоношкірих, прив’язали до стовпів, а, як відомо, живцем підсмажуватися і терпіти леза ножів у власному тілі не надто приємно.
— Так… Панове французи заварили кашу. Апачі, звичайно, пішли в похід, щоб помститися?
— Ні, адже всім відомо, що апачі — боягузи.
— Вперше чую! Скільки я знаю, вони не ковтають образу.
— Вони вислали кількох воїнів на переговори з вождями команчів. Зустріч відбулася в нас.
— У форті Індж? Чому?
— Це була нейтральна територія.
— Розумію. І вожді команчів з’явилися?
— Так. П’ятеро вождів під охороною двадцятьох воїнів.
— А скільки було апачів?
— Троє.
— А скільки воїнів їх охороняло?
— Вони прибули без охорони.