— А ви кажете, що апачі — боягузи. Троє людей наважилися проїхати ворожою територією на зустріч із двадцятьма п’ятьма ворогами. Сер, якщо ви хоч трохи знаєте індіанців, то маєте визнати, що апачі — відважні люди. Чим же закінчилася зустріч вождів?
— На жаль, не миром. Червоношкірі посварилися, команчі напали на апачів, зарізали двох, а третій, попри рани, зумів дістатися до коня, перелетів через паркан — і зник. Команчі кинулися за ним навздогін, але не наздогнали.
— І все це відбувалося на нейтральній території, під захистом солдатів форту і наглядом майора армії Сполучених Штатів? Команчі вчинили віроломно, і чи варто дивуватися, що апачі, довідавшись від пораненого воїна про результат перемовин, зберуться у великі загони і підуть у похід, аби будь-що помститися. А оскільки вбивство послів сталося на території білих, то вони скерують зброю і на блідолицих. А як поводилися з вами команчі?
— Цілком дружньо. Перш ніж поїхати з форту, вожді запевнили нас, що білі — їхні друзі, а воювати вони будуть тільки з апачами.
— Коли сталася ця кривава зустріч червоношкірих?
— У понеділок.
— Сьогодні п’ятниця, минуло вже чотири дні. Як довго команчі залишалися у форті?
— Не більше ніж годину після того, як утік поранений апач.
— І ви їх відпустили? Вони ж потоптали божі й людські закони? Майорові слід було взяти їх під варту за вбивство й повідомити про подію у Вашингтон. Я не можу зрозуміти його.
— Вранці того дня він виїхав на полювання і повернувся у форт лише надвечір.
— Щоб не бути свідком злочину й віроломства! Десь я вже таке чув! Коли апачі дізнаються, що команчі без перешкод покинули форт, я й шеляга ламаного не дам за життя білого, який потрапить до них у руки.
— Не згущуйте барви, сер. Якби ми не дозволили команчам піти з миром, через годину апачі втратили би ще одного зі своїх вождів.
— Ще одного зі своїх вождів? — перепитав Вірна Смерть. — Он воно що! Я, здається, здогадуюсь, про кого йдеться. Сутичка у форті сталася чотири дні тому, у червоношкірого прекрасний кінь, і він випередив нас.
— Це ви про кого? — здивувався вахмістр.
— Про Віннету.
— Як ви здогадалися? Це справді був він. Не встигли команчі сховатися на заході, як ми побачили вершника, що мчав від Ріо-Фріо. Він заскочив до нас, щоб купити пороху, свинцю і револьверних набоїв. Червоношкірий не мав племінних знаків, а ми не знали його в лице. Він почув розмови солдатів, здогадався, що трапилося, і звернувся до першого стрічного чергового офіцера.
— Дуже, дуже цікаво! — вигукнув Вірна Смерть. — Як шкода, що мене там не було! І що ж сказав індіанець офіцерові?
— Нічого особливого, звичайні погрози: «Багато блідолицих поплатяться за те, що тут сталося. Ви не стали на заваді вбивства і не покарали винних». Сказавши так, він покинув склад товарів і скочив на коня. Офіцер пішов за індіанцем, щоб помилуватися його чудовим жеребцем, а той обернувся і додав: «Я буду чеснішим за вас. Тому попереджаю, що від сьогодні почалася війна апачів із блідолицими. Воїни апачів мирно жили у своїх вігвамах, коли підступні команчі раптово напали на них, взяли в полон жінок і дітей, забрали коней і пожитки, багатьох убили, а решту відвели в свої селища, щоб замучити на стовпах тортур. Попри це, старійшини апачів далі слухалися Великого Духа. Вони не відразу викопали сокиру війни, а відрядили до вас своїх послів, щоб говорити з вождями команчів. Ви відпустили вбивць на свободу і з цього моменту стали нам ворогами. Ви й будете винні у смерті ваших білих побратимів, не ми».
— Це дуже схоже на нього! У мене таке відчуття, ніби я чую його голос, — сказав Вірна Смерть. — Що ж відповів офіцер?
— Він запитав ім’я червоношкірого, і той назвався вождем апачів Віннету. Офіцер наказав негайно зачинити ворота і схопити індіанця, бо мав на це повне право: війна була оголошена, а Віннету прибув до нас у форт не як парламентер. Але той лише розсміявся, здибив коня, потоптав копитами кількох людей, зокрема й офіцера, перелетів через паркан і помчав у прерію. Ми вислали за ним загін, але солдати повернулися ні з чим.
— Ось вам і початок війни. У разі перемоги апачів вам не позаздриш: індіанці не пошкодують нікого. Більше ніхто вас не відвідував?
— Тільки одного разу, позавчора увечері, у форт заїхав самотній вершник, який поспішав до Сабіналь. Я чергував біля воріт, тому чудово пам’ятаю, що він назвався Клінтоном.
— Клінтоном?! Зараз я опишу людину, а ви скажете, чи це був він.
Вірна Смерть описав зовнішність Ґібсона, і вахмістр підтвердив, що прикмети збігаються. Я відразу ж показав йому фотографію, і він без вагань упізнав на ній Клінтона.