— Ми поставили табір вище за течією. Кілька воїнів пішли на розвідку, щоб перевірити, чи немає поблизу собак-апачів. Я піднявся вгору по річці, а почувши коней блідолицих, сховався в кущах, щоб порахувати вас, тут на мене раптом напав Коша-Певе і вбив мене на короткий час.
— Не варто згадувати те, що минуло, забудьмо про це. Скільки воїнів мужнього племені команчів у вашому загоні?
— Рівно десять разів по десять.
— А хто їх веде?
— Ават-Віла, Великий Ведмідь. Це наш юний вождь.
— Я не знайомий із ним і ніколи не чув його імені.
— Він зовсім недавно отримав ім’я. У Великих горах він убив сірого ведмедя ґрізлі і приніс його шкуру та кігті. Він син Ойо-Колса, якого блідолиці називають Білим Бобром.
— Я знаю Білого Бобра, він мій друг.
— Я знаю, я бачив тебе в його вігвамі. Ти був гостем Ойо-Колса. Його син, Великий Ведмідь, зустріне тебе з почестями.
— Як далеко звідси до вашої стоянки?
— Мій білий брат буде їхати менше ніж половину того часу, який ви називаєте годиною.
— Ну тоді ми попросимо вождя, щоб він запросив нас до свого багаття. Нехай мій брат відведе нас до нього.
Через кілька хвилин ми вже сиділи в сідлах і їхали слідом за індіанцем повз липи з обдертою корою, де раніше побачили сліди Віннету, а потім — далі вгору вздовж річки.
Минуло півгодини, і раптом перед нами, як з-під землі, виросло кілька темних тіней. Це були вартові, розставлені навколо табору. Наш провідник коротко поговорив із ними й пішов, а ми залишилися чекати. Незабаром індіанець повернувся і повів нас в глибину стоянки. Нічого не було видно. Жодна зірка не світилася на затягнутому хмарами небі. Я вдивлявся у темряву, але не міг нічого розгледіти. Проїхавши зовсім небагато, провідник зупинився і звернувся до нас:
— Нехай мої брати чекають тут. Сини команчів не розпалюють вогонь під час військових походів, але зараз вони впевнені, що поблизу немає ворогів, і розкладуть багаття для гостей.
Він зник у темряві. Через мить я побачив неподалік червону цятку завбільшки з голівку шпильки.
— Це пункс, — пояснив Вірна Смерть.
— Пункс? Що це таке? — здивовано запитав я, вдаючи, ніби не знаю, про що мова.
— Сірник прерії. Шматочок дерева і тоненька кругла паличка. У дереві роблять невелику заглибину, яку заповнюють пунксом, тобто сухим листям або зогнилою деревиною. Це найкраще у світі кресало. Паличку вставляють у дірку і швидко крутять у долонях. Від тертя труха нагрівається, починає тліти і спалахує. Дивіться!
Пункс блиснув раз, другий — і спалахнув вогник. Коли він розгорівся, до нього підкинули сухого листя й гілок, запалало багаття. Однак індіанці поспішили загасити полум’я, бо вони не люблять занадто яскравого вогню. Слід зазначити, що багаття, яке розпалюють червоношкірі, — прецікава річ: сучки складають так, щоб тільки один кінець був у полум’ї. Потім підсовують їх ближче або відсовують далі — так зменшують або збільшують вогонь.
У мерехтливому світлі багаття ми роздивилися, що стоїмо під покровом дерев, оточені воїнами зі зброєю в руках. У деяких я зауважив рушниці, інші ж мали списи, луки й томагавки — ці бойові сокири є страшною зброєю в руках спритного воїна.
Нам наказали спíшитися. Ми підкорилися, і відразу ж наших коней відвели кудись убік, тож ми опинилися в полоні червоношкірих, бо піша людина в тих краях не виживе і дня. Щоправда, нам залишили зброю, але п’ятеро проти сотні — не найліпше співвідношення сил.
Нам дозволили наблизитися до багаття, біля якого сидів лише один червоношкірий. Визначити його вік було неможливо через такі ж, як у розвідника, чорні та жовті смуги, які повністю приховували обличчя. У волоссі, стягнутому вузлом на потилиці, стирчало біле орлине перо — знак вождя. На поясі висіли два скальпи, на шиї — мішечок із «ліками» і люлька миру. Він тримав на колінах стару рушницю, виготовлену років двадцять, а то й тридцять тому. Індіанець уважно оглянув нас. Чорношкірого він, здається, не зауважив, бо висловив би своє обурення, адже індіанці зневажають негрів.
— Він пишається собою, — шепнув Вірна Смерть тихо, щоб червоношкірі його не почули. — Ми повинні показати йому, що й ми не прості воїни, а вожді. Сідайте і доручіть мені вести переговори.
Старий сів до багаття навпроти вождя, ми — також. Тільки негр залишився стояти, бо негр міг поплатитися життям, якби наважився сидіти у присутності вождя.
— Уфф! — обурено вигукнув індіанець і кинув ще кілька слів, значення яких ми не зрозуміли.
— Хіба ти не вмієш говорити мовою блідолицих? — запитав Вірна Смерть.
— Вмію, але не хочу. Мені не подобається мова блідолицих, — прозвучала відповідь вождя, яку Вірна Смерть негайно переклав нам.